Читати книгу - "Оповідання, Коцюбинський"

- Ах, бо­же! - Іва­нен­ка стяг­ли з зво­щи­ка і роз­би­ли го­ло­ву. Маєте два. Залізко му­сив при­ся­га­ти на са­мо­дер­жавіє, бо би­ли лю­то. Маєте три. Аку­шер­ку Раш­ке­вич, ка­жуть, на смерть за­би­ли. Поліції не­ма, щез­ла. Нас од­да­ли п'яній го­лоті… Тре­ба всім зібра­тись на май­дан ко­ло Ду­ми. Чуєте? За­раз. За­раз тре­ба зібра­ти­ся і од­би­ва­тись оруж­но!

Доктор кри­чав так сильно, не­мов на площі пе­ред на­ро­дом.

Пані На­талі той крик роз­ри­вав гру­ди. «Ах, тих­ше… тих­ше.., по­чу­ють…» - бла­га­ли її очі і болісний ви­раз.

Притискала до гру­дей ру­ки і все з жа­хом шеп­та­ла:

- О па­не док­то­ре… па­не док­то­ре… будьте лас­каві… Ах, бо­же…

Але док­тор не слу­хав.

- Беріть ре­вольвер, - кри­чав він, - і ходім за­раз!

- Я не маю ре­вольве­ра, - сер­ди­то скрик­нув Чу­бинський.

- Ф'ю-у! - аж свис­нув док­тор. - Як, ви не маєте оруж­жя? То ми вміємо тільки про­мо­ви го­во­ри­ти, а як прий­де що до чо­го… Не-е, го­луб­чи­ки, так не мож­на… Сидіть же собі тут, по­ки не нак­ри­ють, як кур­ку ре­ше­том, а я піду…

- Куди? - кри­чав собі пан Ва­лер'ян. - Це ж безг­луз­дя, ви нічо­го не вдієте…

Але док­тор ма­хав ру­ка­ми і з кри­ком вибіг із ха­ти.

На Чу­бинсько­го на­пав те­пер страх. Га­неб­ний, підлий страх. Він це ро­зумів. Що ж ро­би­ти? Ку­ди подітись? Він не хотів за­ги­ну­ти та­кою безс­лав­ною, страш­ною смер­тю. Схо­ва­тись? Ні, не са­мо­му, о ні, а всім, це оче­ви­дяч­ки… Він озир­нувсь по хаті. Жінка стог­на­ла напівпри­том­на і стис­ка­ла ру­ка­ми го­ло­ву. Вар­ва­ра ту­па­ла біля сто­лу. Втек­ти? Ку­ди? Де­сят­ки планів зай­ма­лись у йо­го моз­ку, як блудні вог­ни­ки, і за­раз гас­ли. Ні, не те… не те… Звіря­чий жах га­няв йо­го по хаті, од две­рей до две­рей, а він на­ма­гавсь га­му­ва­ти йо­го і весь тремтів. «Не втра­чай го­ло­ви… не втра­чай го­ло­ви…» - го­во­ри­ло щось у ньому, а дум­ки так і біга­ли в нього, як у звіра, що піймав­ся в паст­ку. А? Що та­ке? Чо­го во­на хо­че? Що-о?

- Сніданок чи по­да­ва­ти?

Ах, то Вар­ва­ра.

Це тро­хи опам'ята­ло йо­го.

- Що ви го­во­ри­те?

- Чи по­да­ва­ти, пи­таю, сніда­нок?

- Сніданок? He тре­ба. Ви ж чу­ли?

- Чому не чу­ла… Х-ха!

Те «х-ха!» зу­пи­ни­ло йо­го се­ред ха­ти. Він помітив, як здриг­ну­лось ли­це Вар­ва­ри, мов спокійна во­да од вип­лес­ку ри­би, і од­на з хвиль до­ко­ти­лась до нього.

- Панів б'ють…- жалібно по­яс­нив пан Ва­лер'ян і з зди­ву­ван­ням по­ба­чив, що си­те тіло Вар­ва­ри тіпається, не­мов од стри­ма­но­го сміху.

- Чого ви?

- Я та-а… І рап­том сміх той прор­вав­ся.

- Ха-ха!.. Б'ють… і не­хай б'ють… Ха-ха-ха!.. Бо годі па­ну­ва­ти… ха-ха-ха!.. Сла­ва ж тобі, гос­по­ди, до­че­ка­ли­ся лю­ди…

Вона аж пе­рех­рес­ти­ла­ся.

Лице в неї нал­ля­лось кров'ю, очі спа­лах­ну­ли, во­на підпер­ла бо­ки чер­во­ни­ми, го­ли­ми по лікоть ру­ка­ми і хи­та­лась од сміху, як п'яна, аж ве­ликі гру­ди її ска­ка­ли під за­яло­же­ним уб­ран­ням.

- Ха-ха-ка!.. а-ха-ха!..

Вона не мог­ла здер­жа­ти сміху, не­пе­ре­мож­но­го, п'яно­го, що кле­котів у гру­дях і лиш, як піну, ви­ки­дав ок­ремі сло­ва:

- Xa-xa-xa! всіх… ви­ко­ре­ни­ти… ха-ха-ха!.. щоб і на насіння… всіх!.. а-ха-ха!.. - во­на аж хли­па­ла.

Той ди­кий регіт один ска­кав по хаті, і бу­ло од нього так болісно й ляч­но, як од ша­ле­но­го тан­цю гост­рих ножів, блис­ку­чих і хо­лод­них. Не­мов дощ блис­ка­вок си­пав той сміх, щось бу­ло убійче і смер­тельне в йо­го пе­ре­ли­вах і на­во­ди­ло жах.

Чубинський аж ухо­пив­ся за стіл, щоб не впас­ти.

Той сміх бив йо­му прос­то в ли­це. Що во­на го­во­рить? Щось не­мож­ли­ве, безг­луз­де…

Пані На­та­ля пер­ша ско­чи­ла з місця.

- Геть! - скрик­ну­ла во­на тон­ко й про­ни­зу­ва­но. - Геть!.. Во­на ще дітей мені поріже!.. Же­ни її геть!..

Варвара вже не сміялась. Лиш гру­ди в неї все ще ска­ка­ли, а го­ло­ва схи­ли­лась низько. Во­на пог­ля­ну­ла ско­са на па­ню й, заб­рав­ши в обе­ре­мок по­су­ду, важ­кою хо­дою по­да­лась до кухні.

Босі но­ги гу­па­ли по по­мості. Чу­бинсько­му зро­би­лось душ­но. Він увесь тремтів. Зро­бив кілька кроків услід Вар­варі і став… Щось не­мож­ли­ве… нез­ро­зуміле… Який­сь кош­мар.

Побіг до кухні й од­чи­нив двері.

Там бу­ло яс­но.

Побачив Вар­ва­ру. Сто­яла біля сто­ла зігну­та, зів'яла, спокійна і щось сти­ра­ла.

- Вар…

Хотів го­во­ри­ти і не міг.

Лише ди­вив­ся. Ве­ли­ки­ми очи­ма, на­ля­ка­ни­ми, гост­ри­ми і нез­ви­чай­но ви­дю­щи­ми. Обіймав ни­ми цілу кар­ти­ну й най­менші дрібниці. По­ба­чив те, біля чо­го щод­ня про­хо­див, як той сліпий. Ті босі но­ги, хо­лодні, чер­воні, брудні й по­ре­пані… як у тва­ри­ни. Дран­ку на пле­чах, що не да­ва­ла теп­ла. Зем­лис­тий колір об­лич­чя… синці під очи­ма… То ми все з'їли, ра­зом з обідом… Синій чад у кухні, твер­ду ла­ву, на якій спа­ла… поміж по­мий, бру­ду й ча­ду… лед­ве прик­ри­ту… Як у бар­лозі… Як та тва­ри­на… Зла­ма­ну си­лу, що йшла на дру­гих… Сум­не ка­ла­мут­не жит­тя, вік у ярмі… Вік без просвітку, вік без надії… ро­бо­та… ро­бо­та… ро­бо­та… і все для дру­гих… для дру­гих… для дру­гих… щоб їм бу­ло доб­ре… їм, тільки їм… А він хотів ще од неї при­язні!..

Не міг го­во­ри­ти. По­що? Все та­ке яс­не і прос­те.

Вибіг із кухні на­зад в сто­ло­ву.

- Ти ба­чи­ла? - ки­нувсь на жінку. - Не ба­чи­ла? Піди по­ди­ви­ся… Чом во­на не страй­кує? - кри­чав якимсь нез­ви­чай­ним для нього го­ло­сом.- Чом не страй­кує?

Бігав по хаті, на­че хто бив йо­го пу­гою; йо­му бу­ло душ­но, не мав чим ди­ха­ти.

Підбіг до вікна й, не пам'ята­ючи, що діє, по­чав одк­ру­чу­ва­ти гай­ку. Швид­ко й не­терп­ля­че.

- Що ро­биш? - кри­ча­ла на смерть пе­ре­ля­ка­на жінка.

Не слу­хав. Пхнув що­си­ли про­го­нич. Залізний бовт з бряз­ком уда­рив у вікон­ни­цю, аж лу­на пішла під ви­со­кою сте­лею. Вікно відско­чи­ло, вда­ри­лось по­ло­вин­ка­ми в лут­ки, і в ха­ту вілля­лось жов­те ка­ла­мут­не світло. Осінній вітер ки­нув до­се­ре­ди­ни цілу хма­ру дрібно­го хо­лод­но­го пи­лу і якихсь не­ви­раз­них ха­отич­них згуків.

- Чом во­на не страй­кує?

Ловив грудьми хо­лод­не повітря і не помічав навіть грізно­го кле­ко­ту ву­лиці.

А ву­ли­ця стог­на­ла.

- А-а-а…- нес­ло­ся десь зда­ле­ку, як од розірва­ної греблі.

- А-а-а…- ко­ти­лось ближ­че щось ди­ке, і чу­лись в ньому і брязкіт скла, і ок­ремі кри­ки, повні роз­пу­ки та жа­ху, і тупіт ніг ве­ли­кої юр­ми… Ска­кав по ву­лиці зво­щик, і гнав­ся за ним туркіт коліс, як бо­жевільний… Осінній вітер мчав жовті хма­ри й сам тікав з міста.

- А-а-а… а-а-а…

1906, Чернігів

ЦВІТ ЯБЛУНІ

Етюд

Я щільно при­чи­нив двері од сво­го кабіне­ту. Я не мо­жу… я рішу­че не мо­жу чу­ти то­го зду­ше­но­го, з прис­вис­том відди­ху,