Читати книгу - "Гроза, Шиян Анатолій"

Я розумію... Недобре так битися, щоб ноги відбивати.., Для чого ж людей калічити? Я бачила в госпіталі...

— Донечко, може, збігаєш до матері, скажеш їй, повернувся, мовляв, батько.

— Зараз збігаю.— І Таня спурхнула, як метелик, натягнувши на своє худеньке рухливе тільце батьківський піджак.

Заскрипіла хвіртка, а через кілька секунд в розчинених навстіж дверях він побачив Полю. Хтось із слободян уже встиг їй переказати про Пимона, і вона, покинувши все, прибігла додому.

Завмерло серце у Пимона, наче опустили його в крижану воду. Ця зустріч здавалася йому ще страшнішою, аніж у госпіталі. Кілька секунд вони дивилися одне на одного, обоє занімілі, зворушені... Першою кинулась до нього Поля.

В очах її він побачив переляк, що, як і п госпіталі, вразив його, мов удар ножа. "Не прийме... Не потрібний я їй такий... Каліка".

Бліда, майже нестямна, вона впала перед ним на коліна і, жадібно цілуючи його, говорила крізь сльози:

— Милий мій, рідний... Яка ж я рада, що ти повернувся... Не тривож себе думками... Не думай ні про що... Я працюватиму, і з нас вистачить... Будемо жити... Ну, ось і добре... Знову ми разом.

Схвильований Пимон дивився їй в очі. В них уже не було переляку, а світилася тиха, лагідна й спокійна радість.

— Я теж якимсь ділом займуся. Адже руки в мене цілі, голова ціла. Піду до Македона на виучку, столярного майстерства навчуся, буду тобі допомагати.

Пимону хотілося якось підбадьорити і втішити Полю. Він все зрозумів, увійшовши до хати, ще глибше відчув, як важко живеться їй, але він намагатиметься не обтяжувати дружини і знайде собі яку-небудь роботу. Про все це вони ще поговорять і порадяться з Полею, а зараз їй треба йти. Повернулася з фронтової поїздки Софія, і служниця повинна бути біля хазяйки. Не розповів Пимон дружині про свою зустріч з слобідською багачкою у засніженому степу, не розповів навмисно, щоб не тривожити Полю зайвий раз.

Дружина скоро пішла, а Таня нагріла в чавунчику води, внесла з сіней ночви, вийняла вишиваний рушник, чисту білизну, десь дістала навіть шматочок мила.

— Ви, тату, помиєтесь з дороги, а я трошки на вулиці пограюся.

Пимон добре помився, і коли з вулиці до теплої хати повернулася Таня, в|н сидів уже за столом чистий, причесаний, діставав з чавунчика гарячу картоплю і, обпікаючи нею пальці, присолював і їв з великим апетитом. А потім ліг, поставивши до стіни милиці. Тані все ще не вірилось, що в її тата немає ноги і що замість справжньої ноги він приладжує собі оцю, дерев'яну.

Втомлений батько швидко заснув, а Таня тихенько ходила по кімнаті, прибираючи з столу, і час від часу підкладала в грубку сушняк.

У хаті тепло й тихо. Порушував цю тишу тільки вогонь, який потріскував у грубці. Іноді крізь нещільно причинені дверцята з тріском вилітали маленькі червоні жарини і, падаючи на долівку, гасли.

У темніючому небі засвічувалися іскристі зірки.

19

Того ж вечора, дізнавшись про приїзд Софії, Трохим Іванович вирішив провідати сестру. Його дуже цікавила її поїздка, особливо ж хотілося йому дізнатися, чи пощастило Софочці одержати нові замовлення.

Софія, прийнявши вапну й одягнувши халат, влаштувалась у м'якому кріслі біля каміна, де зимовими вечорами любив сидіти з нею покійний Ізаров, стежачи за яскравим полум'ям в каміні, яке одсвічувалось на її молодому красивому обличчі, від чого воно ставало ще красивішим. Ізаров купив для неї рояль, звідкись привіз вчительку-француженку, але після перших же занять Софія не злюбила вчительку з її нудними уроками. Не давалася їй і музика. Ізаров, хоч зрідка, але грав на роялі сам. Софія сідала тоді в крісло, стежила за його руками, що швидко бігали по клавішах, а сама пригадувала чомусь Якова і його гармонь.

Служниця Поля внесла в'язку дров і, кинувши її на підлогу перед каміном, вийшла. Софія сама підкладала дрова, милуючись веселою грайливістю червоних язиків полум'я.

Не постукавши, тихою, вкрадливою ходою увійшов до вітальні брат, вносячи з собою гострий дух гасу, оселедців, дьогтю, що ними тхнуло від його пальта, настільки засмальцьованого всякими жирами та оліями, що воно здавалося шкіряним.

— Грієшся, Софочко? — спитав він улесливо, підходячи до сестри.

— Ой, який же ти... вонючий... Скинув би своє пальто там. Він покірливо вийшов, роздягнувся в коридорі і знову

з'явився у вітальні.

— А мені люди переказали: "Приїхала Софія Іванівна". Так я зачинив свою крамницю і одразу оце до тебе. Здрастуй, Софочко! Здрастуй, рідна сестрице! — Вона неохоче подала йому руку. Трохим це помітив, але промовчав, підсунув ближче до каміна крісло, сів. Софія, сковзнувши очима по його не зовсім чистому одягу, на цей раз нічого не сказала.

— Дров багато витрачаєш. Невигідне діло... Баловство одне така піч.

— Не піч,— поправила його Софія,— а камін. У всіх багатих домах вони є, каміни.

Брат нічого більше їй не радив, а, гріючи руки біля вогню і мружачи хитрувато очі, спитав:

— Як тобі їздилося, Софочко? Розказуй, що новенького привезла? Бачила нашого Сашеньку? Не запитувала в нього, куди він діває гроші? Тягне і тягне. Сто карбованців надіслав... Сто карбованців! Це зрозуміти треба, а він знову просить. Ось листа цими днями одержав.

Та листа Трохим Іванович не показав, а Софія, поправивши на грудях халат, подивилася братові в обличчя, сказала:

— Більше він у тебе грошей не проситиме.— Вона помітила, як у братових очах засвітилася радість і надія, що ось зараз вій почує якусь приємну для себе новину. Може, новий чин одержав Сашенька, а значить, і вищу ставку. Але чому ж одразу не сказати про це, а так томити. Недобре. Змінилась Софочка. Бач, приємно їй помучити старшого брата. А для чого? Трохим Іванович знову почав скаржитися сестрі на те, що син вимотує останні гроші.

— Скоро по світу пустить батьків з торбою.— І, згоряючи від нетерпіння дізнатися правду про сина, спитав: — Значить, досягнув свого Олександр? Який же чин йому дали? Може, тепер мені зможе допомагати? Га?

Софія вагалася: сказати одразу страшну вість — значить вразити його в саме серце. На це вона не відважувалась і підготовляла брата обережно.

— На фронті, Трохиме, я бачила, як вибухають снаряди. Він насторожився, глянув на неї, здивовано вигукнув:

— Ти? Бачила вибухи снарядів? Так близько була від позицій? Ай-яй-яй! Не можна тобі там бувати. А що, як випадкова куля влучить. Недобре, Софочко, лізти куди не слід. Хіба можна? Снаряди... Це серйозна штука. І куля теж може забити.

— Був такий випадок... Могло б забити — тільки не кулею, а осколком. Ледве втекла. Навіки той день запам'ятаю.

— Ти жартуєш, Софочко. Правда, жартуєш? — засміявся Трохим Іванович, поплескуючи сестру по пружних стегнах.— Ну, не дражни, розповідай, тільки без жартів.

Вона розповідала, а він жадібно слухав її. І коли Софія спинилась трохи перепочити, Трохим Іванович нетерпляче спитав:

— І як же, розстріляли його? Цього Черкащина?

— Ні. Упав на поляну німецький снаряд. Знялася неймовірна паніка, і більшовик оцей... А втім, не знаю, що з ним трапилось далі. Я сама ледве вискочила звідти.

— Бачиш, Софочко, бачиш? Хіба можна так рискувати собою? А коли б тебе забили?

— Ти б став володарем мого багатства,— пожартувала Софія, стежачи за братом. Трохим Іванович, потираючи руки, догідливо засміявся.

— Таке скажеш, Софочко. Володарем. Навіщо мені твоє багатство? У мене є бакалійна крамниця.— Він, хитрувато підморгуючи оком, допитувався: — Ти, Софочко, напевно, і гроші привезла? Завдаток по договорах.

— Привезла.— І Софії чомусь закортіло похвастатися перед братом. Вона підійшла до шафи, одімкиула її, вийняла скриньку з червоного дерева, подаровану ще Ізаровим. Трохим Іванович пильно стежив за кожним її рухом. Нічого так не розпалювало його жадності, як гроші, особливо червінці. Але зараз Трохим Іванович побачив пачки асигнацій. їх розкладала Софія на столі, немов гральні карти. І коли вона вийняла останню пачку сторубльовок, на днищі блиснуло золото. Софія навмисне струснула скриньку, і одна монета, вилетівши звідти, дзенькнула, вдарившись об підлогу, і закотилася під масивний комод.

Трохим Іванович з кошачою швидкістю й проворністю метнувся діставати той червінець, засуваючи під комод свою довгу худющу руку.

— Новенький... Чи бач, як виграє переливами. Мені б такий червінчик.

— Візьми. Нехай буде на розвід,— посміхнулася Софія.— Бачиш, Трохиме? Ось так працюй, як я. Іще кілька вигідних операцій, і я матиму вдесятеро більше.

— Боже мій! — сплеснув руками брат.— Мені хоч би половину цього мати, і тоді б я ось таку свічку поставив у церкві Миколаю-угоднику.

— Такої не поставиш. Пошкодуєш грошей. Ти дуже жадний, Трохиме.

— Ну, тоді ось таку,— показав Трохим Іванович трохи менший розмір свічки.— Таку б поставив,— і він продовжував стежити за Софією, як стежить голодний кіт за мишею, що шарудить десь під комодом.

Софія, поскладавши гроші, віднесла скриньку до шафи, замкнула й сіла потім знову біля каміна. Вона не наважувалась сказати братові таку вбивчу правду про його сина.

— А ти, Трохиме, ніколи не бачив, як вибухають снаряди? Він підвів голову, пильно глянув на Софію, не розуміючи,

для чого знову вона починає розмову про війну.

— Де ж мені бачити? Я на позиції не бував... Ось ти б про Сашу мені розказала. Як він там? Чи має нові нагороди?

— Трохиме! Я скажу тобі правду.— Голос у Софії став твердим, рішучим. Відчуваючи щось недобре, Трохим Іванович насторожився.— Що б ти робив, коли б твого сина... забили?

— Тобто як забили? — і раптом, зрозумівши все, здригнувся, глянув на сестру, потім на ікону, перед якою горів синій вогник лампади.— Царство небесне новопреставленій душі раба твого,— він широко перехрестився.— Я ж думав, у чині його підвищили, нову нагороду одержав, а він...

Софії стало страшно. Ніякої зміни в обличчі брата. Немовби забили не його рідного сина, а зовсім сторонню людину. Трохим знову сів у крісло, витер носовою хусточкою сухі очі.

— Думав, допомагатиме Олександр...

— Його привезуть у слободу. Поранений і Лук'янів син. Таке нещастя... При мені це все сталося...

— А навіщо ж везти його в слободу? Хіба не все одно, де лежати мертвому? Так витрат було б менше. Все з моєї кишені. Все я сам... Може, ти, Софочко, хоч трохи допоможеш?

— Добре, я допоможу.

Він з вдячністю потис їй руку.