Читати книгу - "Трофей бандита 2. Хворе кохання, Альбіна Яблонська"

— Ні-ні! — почала я її просити, хоч і розуміла, що це марно. Стелла точно не з тих людей, яких можна вмовити. — Будь ласка, не роби цього! Будь ласка! НІ! ПРОШУ!

Але вона сміялася мені в потилицю і підводила свою жертву все ближче — я вже майже тупцювала на самому краю вагона. Ще один рух... і я зісковзну просто вниз. Я впаду з поїзда та загину!

— Я зненавиділа тебе з першого ж дня, — зізналася мені Стелла перед тим, як покінчити з конкуренткою. — Я ненавиділа тебе за те, що ти його так зацікавила... Чому? Чому ти? Що у тобі такого? Відповідай мені, Алісо... Він тільки й казав, що про тебе. А якщо й мовчав, то я все одно бачила це в його очах. Він став одержимий тобою — такою... нікчемною дрібною шавкою... об яку й руки бруднити не дуже хотілося. Проте... дозволити тобі забрати у мене мого чоловіка я не могла. Занадто вже довго я домагалася його близькості. Таких, як він — одиниці. Тобі цього не збагнути. Ти його ніколи не цінувала, на відміну від мене... Ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило, що він вирішив витратити своє життя на тебе... Хоча це була його помилка — ти не гідна такого щастя. Просто не варта... Але зараз я швидко виправлю цей огріх... стрибай! — закричала вона, розвіявши моє волосся криком.

Але замість виконання наказу я нахилила голову вперед і з усього розмаху вдарила потилицею їй в обличчя.

— О-о-о... — відпустила вона мене і відійшла на кілька кроків назад, притискаючи руку до носа... У неї по губах скотилися теплі краплі крові, і Стелла ненадовго відступила. 

А я тим часом змогла випростати руку й уникнути небезпечного краю. Хоча голова від удару почала гудіти, кружляти, мене занудило.

Проте це було тільки короткою паузою в нашому важкому діалозі. Тому що за мить Стелла обтрусилася і заревла, як дикий звір:

— А-А-А!!! — розбіглася вона і штовхнула мене так сильно в грудну клітину, що я не втрималася і впала на спину.

— А! — вигнулась я від болю вздовж хребта і спробувала швидко встати. 

Але Стелла підбігла до мене і з усієї сили вдарила ногою в живіт. 

Мої ноги підкосилися, у мене збилося дихання і взагалі порушилася координація рухів. Куди мені подітися і що тепер робити? Вона просто добивала мене без права на реванш!

Не маючи сил оговтатися від удару, я звалилася на спину наприкінці останнього вагона. В очах тоді все пливло, голова йшла обертом, наче я непритомна... А волосся вже звисало над прірвою. Ще зовсім трохи — і я впала б на рейки вниз головою.

Проте Стелла не могла залишити це так і втиснула мене в дах поїзда своїм високим чорним чоботом.

— Навіщо ти це робиш?! — кричала вона, важко дихаючи. — Навіщо ти... навіщо все ускладнюєш?! Адже ти просто відтягуєш неминуче... Ти не зможеш мені завадити це зробити! На твоєму місці я би стрибнула вниз уже сама... — процідила вона крізь зуби і натиснула мені на груди підбором, щоб я сильніше нависла над краєм. — Ну, чому ти не хочеш падати?! Чому?!

У відповідь я схопила її міцно за чобіт і стиснула його обома руками, щоб вона не змогла висмикнути ногу навіть за бажання.

— Тому що я не маю наміру вмирати! 

— Серйозно?! — насміхалася Стелла. — Що ти взагалі робиш, що задумала?! Ти правда вважаєш, що зможеш мені щось зробити — ось так, тримаючись за ногу?!

Проте наступної миті наш потяг струсонуло на повороті, і вагон відчутно підкинуло, через що Стелла не втрималася на одній нозі і впала на дах. Це був мій шанс. Хоч я цього й не планувала — я одразу ж схопилася на ноги і з усієї сили заїхала їй кулаком по обличчю... Так само, як це зробила колись вона — це була моя запізніла відплата.

— З'їж, сука! — крикнула я, але вдарити вдруге вже не змогла.

Мулатка стиснула зуби від злості і закричала, як боксер, готовий відправити свого супротивника в нокаут. Вона схопилася на ноги і буквально кинулася на мене — просто накинулася на плечі та повалила на лопатки.

— Минулого разу я не закінчила з тобою, — кректала Стелла, прибираючи мої руки. 

— Тобі це не по зубах! Ти не така сильна, як думаєш! — відбивалась я і намагалася подряпати їй обличчя до глибоких шрамів.

Але Стелла методично перехоплювала мої пориви один за одним: я виривала ліву руку і хапала її за кучері — вона стискала моє зап'ястя з особливою пристрастю і придавлювала його до даху, я виривала праву — вона так само сковувала кисть і притискала її донизу, щоб я зрештою залишилася беззахисною.

Вона сіла на мене і придавила своєю вагою. А щоб я не виколола їй очі, вона просто притиснула мої долоні до металу і вперлася в них на колінами. 

Тепер я нічого не могла вдіяти.

— Ну що, ганчірко? — засміялася Стелла переможним сміхом і вп'ялася руками в мою шию. — Тепер тебе ніхто не врятує. Я задушу тебе, і Макс не знатиме про це... А навіть якщо й дізнається... то мені начхати, — карбувала вона кожне слово, стискаючи моє горло дедалі сильніше. Наче це були не жіночі руки, а лещата зі сталі. 

Я відчувала, як горлянку здавлює. Як я не можу вже дихати і просто задихаюся. Не можу поворухнутися, не можу підвестися, не можу хоча б вирватися з її мертвої хватки і відповзти на крок... Вона з жахливою усмішкою на обличчі душила мене до кінця.

— Тепер я не припущуся цієї помилки, — цідила вона з одержимістю в очах, — тепер я тебе точно вб'ю... Ти не врятуєшся. Не спливеш. Не зможеш зателефонувати, не зможеш покликати на допомогу. Вертоліт вже на підльоті, і я майже вирішила проблему — ми всі полетимо і прихопимо з собою гроші... І в нашому лігві гратиме весела музика. Але ти її не почуєш, — додала Стелла з особливим захопленням. 

Але я це вже ледве розібрала. Тому що втрачала зв'язок із реальністю.

Вона мене відпустила, проте я вже не могла їй нічим відповісти. Розум залишав мене, я майже знепритомніла і поводилася як безпорадна лялька — як безхребетний шматок м'яса, напівтруп, який ось-ось мали скинути вниз.

Але Стеллі навіть цього було мало. Вона підняла мене за плечі і відтягла до самого краю — туди, де за двадцять сантиметрів від вагона пролетів великий бетонний стовп.