Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Додому 📚 - Українською

Читати книгу - "Додому"

566
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Додому" автора Харлан Кобен. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 29 30 31 ... 75
Перейти на сторінку:
стільцем?

Майрон глянув на Брук. Вона знала, про що він думає. Це було написано на її обличчі.

— Ми інколи також їмо біля «кухонного острова», — сказала Брук.

Посередині кухні стояв великий прямокутний мармуровий «кухонний острів». Над ним зі стелі звисала низка високоякісних латунних сковорідок. На одній частині «острова» були шафки, на іншій — шість барних стільців.

— Ще одне, — додав Майрон.

— Що?

— Все тут повернуто до вікон. Я маю на увазі, крім одного стільця за кухонним столом. Від раковини все видно. Від плити все видно. Від барних стільців та навіть від столу.

— Так.

Майрон підійшов до скляних розсувних дверей, подивився праворуч, тоді ліворуч.

— Тобто троє чоловіків у лижних масках пройшли весь цей шлях — шлях до цих дверей, — і ніхто їх не побачив?

— Вада була зайнята, — сказала Брук. — Вона готувала їжу. А хлопці… що ж, вони не дивилися б у вікно. Вони, напевно, грали в якусь відеогру чи бешкетували.

Майрон оглянув, наскільки був відкритий двір, які були великі вікна.

— Думаю, це можливо.

— А як інакше могло бути?

Поки що немає причини відповідати на це запитання.

— Кларк сказав мені, що був у школі, коли хлопців викрали.

— Так. І що?

— У більшості дітей уроки закінчуються о третій годині дня. Дошкільнята в цьому місті ходять у садок лише на півдня, правильно?

— Так. Їх відпустили о пів на дванадцяту.

— І викрадачі також про це знали.

— І що?

— Нічого. Це означає, що вони це планували, ось і все.

— Поліція думала так само. Вони припускали, що ті, напевно, стежили за Вадою чи Рісом і знали їхній розклад.

Майрон поміркував трохи.

— Але Ріс не приходив додому щодня з дитсадка, чи не так? Тобто я припускаю, що інколи його могли забрати побавитися з друзями в інший дім. Гадаю, він інколи ходив до Патріка.

— Саме так.

— Отож з одного боку, це все здається ретельно спланованим. Троє чоловіків, які знають розпорядок. А з іншого — вони сподіваються, що твоя нянька залишить ці двері незамкненими, і ніхто не побачить, як вони наближатимуться.

— Вони могли знати, що вона ніколи їх не замикає.

— Стежачи, як вона заходить на кухню з подвір’я? Навряд чи.

— Вони так само могли розбити вікно, — припустила Брук.

— Не зрозумів.

— Скажімо, Вада їх помітила. Думаєш, вона встигла б підбігти до дверей вчасно й замкнути їх? Тоді що? Вони могли розбити вікно та схопити хлопців.

Майрон подумав, що усе можливо. Але навіщо чекати? Чому не схопити хлопців, коли вони були на подвір’ї? Нападники боялися, що хтось побачить?

Було ще зарано висувати якісь версії. Йому конче треба було зібрати більше фактів.

— Тож ось вони, викрадачі, заходять туди ж, де зараз стоїмо ми, — почав Майрон.

Брук на мить заціпеніла.

— Так.

— Я був дещо різкий, вибач.

— Не стався до мене поблажливо.

— Я й не ставлюся. Але це не означає, що я не повинен бути чуйним.

— Почнімо все спочатку, — запропонувала Брук.

— Почнімо що спочатку?

— Ти, напевно, дивуєшся, як я це роблю, — сказала Брук. — Як я заходжу на цю кухню щодня й проходжу повз місце, де був викрадений Ріс. Чи я забороняю собі про це думати? Чи я плачу інколи? Напевно, я роблю всього потрохи. Але я переважно пам’ятаю. Здебільшого, коли заходжу на цю кухню, та подія мене супроводжує. І мені це потрібно. Всі дивуються, чому ми не виїхали. Чому підтримуємо цей біль. Я скажу тобі, чому. Тому що цей біль кращий. Цей біль кращий, аніж біль забуття. Мати не може відмовитися від своєї дитини. Тому я можу жити з болем. Я не можу жити з відмовою.

Майрон подумав про те, що розповідав йому Уїн, як оця незавершеність гризе Брук, робить усе ще нестерпнішим. Настає час, коли вже треба знати відповіді. Мабуть, можна жити з болем, але незнання, страждання, невизначеність шматують душу.

— Тепер ти розумієш? — спитала Брук.

— Так, розумію.

— Тоді питай наступне, — сказала вона.

Майрон одразу перейшов до справи.

— Чому підвал? — поцікавився він, показавши на розсувні двері. — Ти вриваєшся сюди. Ти хапаєш хлопців. Зостається нянька. Ти вирішуєш залишити її живою. Зв’язати її. То чому не зробити це тут? Навіщо вести її в підвал?

— Ти щойно сказав причину.

— Тобто?

— Якщо зв’язати її тут, із заднього двору все буде видно.

— Але якщо задній двір такий відкритий, навіщо спочатку йти туди?

Майрон почув важкі кроки на сходах. Він глянув на годинник. За чверть дев’ята ранку.

— Брук!

Це був Чік. Він поспішив до кімнати й зупинився, побачивши Майрона. На Чікові був діловий костюм і краватка, в руці — модна шкіряна сумка, сучасний замінник портфеля. Чік планував поговорити з Патріком, а потім що, упродовж кількох годин посидіти в офісі?

Чік не потурбувався привітатися. Він підняв свій мобільний телефон.

— Ти не читаєш смс-повідомлення? — запитав він у дружини.

— Я залишила телефон у вестибюлі, а що?

— Групове повідомлення від Ненсі для нас обох, — сказав Чік. — Вона хоче зустрітись у своєму будинку, а не тут.

Розділ 15

Вони вирушили на Майроновій машині. Майрон був за кермом. Чік та Брук сіли на заднє сидіння. Вони трималися за руки, що здавалося для них неприродним.

— У кінці дороги поверни ліворуч, — сказав Чік.

Ліворуч за горою місцевість була менш «цінна», але це стосується лише дещо відмінної вартості дорогої оренди. Чік показував Майрону, де завернути праворуч, а де знову ліворуч. Поїздка була короткою. Їхні будинки розташовувалися заледве в милі один від одного.

— От дідько, — промимрив Чік, глянувши попереду, коли вони зробили останній поворот на вулицю, де мешкали Мури.

Дуже багато фургонів телевізійників розмістилися обабіч дороги. Зрозуміло, чому. Після десятирічної відсутності Патрік Мур повернувся додому. Газети хотіли фото та відео зниклого хлопця, щасливої сім’ї та великого возз’єднання. Наразі в ЗМІ з’явилася лиш одна світлина нещодавно врятованого Патріка. Санітар у Лондонській лікарні з відстані зробив трохи розмите фото підлітка, поки той спав, і продав його британській бульварній газеті.

Вочевидь, усім кортіло більшого.

Журналісти юрмилися коло машини, але Майрон і далі рухався, щоб ніхто не зміг стати перед ними. На початку під’їзної алеї стояв міський поліціянт. Він помахом руки покликав Майрона й зупинив решту, щоб вони не йшли слідом за ним. Репортери підкорилися, натомість вирішили покластися на свої збільшувальні об’єктиви. У дворі Майрон помітив знак «На продаж». Перед ним відкрилися гаражні ворота. Він заїхав усередину, електричні ворота почали закриватися позаду нього. Майрон заглушив двигун. Перш ніж

1 ... 29 30 31 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Додому», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Додому"