Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Жодна із собак не вижила, бо нашвидкуруч збудована для них снігова загорода була практично повністю зруйнована. Все це можна було пояснити шаленством буревію, хоча з навітряного боку укриття лишилися сліди розколу, а тому можна припустити, що тварини збожеволіли від страху і самі вирвалися назовні. Усі троє саней зникли, ми припустили, що вітровій відніс їх у невідомому напрямку. Бурова установка і пристрій для розтоплювання льоду зовсім вийшли з ладу, а тому не підлягали ремонту; ми завалили ними розкоп — відчинені Лейком ворота в минуле. Ми також кинули у таборі два літаки, що найбільше постраждали від буревію, адже тепер у нас лишилося тільки четверо пілотів — Шерман, Денфорт, Мактай і Роупс, при цьому Денфорт ще й перебував у стані тяжкого нервового розладу і не міг пілотувати. Ми перенесли в літак усе, що зуміли знайти — книжки, наукове обладнання та інше спорядження, хоча багато що просто зникло не знати де, а запасні намети і хутряні речі теж або зникли, або були безнадійно зіпсовані.

Близько четвертої дня, облетівши чималу ділянку місцевості в пошуках Гедні і переконавшись, що він таки зник безслідно, ми відправили на «Аркгем» продумане повідомлення для подальшої передачі усім зацікавленим; вважаю, ми вчинили правильно, зробивши його текст стриманим і уникнувши зайвих подробиць, а тому все вийшло, як ми того й хотіли. Найдетальніше ми описали неспокійну поведінку наших собак біля біологічних знахідок, чого й слід було очікувати після звітів бідолашного Лейка. Здається, ми не згадували, що вони були настільки ж збуджені, обнюхуючи зеленкуваті мильні камені та ще деякі предмети, які лежали серед усього безладу як у таборі, так і на місці буріння. Наукове приладдя, деталі літаків і механізми були пошкоджені, розкидані шаленим вітром — складалося враження, наче його охопила надмірна цікавість і він надумав покопирсатися у чужих речах.

Про чотирнадцять знайдених істот ми повідомили, що вони сильно пошкоджені, але і цього достатньо, аби визнати опис Лейка цілком і повністю точним. Нам було нелегко приховувати емоції з цього приводу, а також не називати точної кількості і не згадувати, де саме ми їх знайшли. На той час ми домовилися не повідомляти нічого про безумство, яке, імовірно, охопило людей Лейка, та й чим іще, як не божевіллям, можна було пояснити поховання шести пошкоджених істот навстоячки у сніговій могилі на глибині дев’яти футів під п’ятикутними і поцяткованими візерунками крижаними курганами. Візерунки достеменно повторювали малюнок на мильних каменях із мезозойських і третинних пластів. Вісім непошкоджених екземплярів, про яких згадував Лейк, схоже, забрав із собою вітер.

Ми з Денфортом намагалися не розтривожити громадськість, і майже нічого не повідомили про жахливий переліт над горами наступного дня. Було зрозуміло, що лише повністю розвантажений літак зможе перелетіти через настільки високі гори, а тому з розвідувальною місією вилетіли лише ми удвох. Коли о першій ночі ми повернулися на базу, Денфорт був на межі істерики, однак зумів зберегти показний спокій. Мені було неважко переконати його дати обіцянку нікому не показувати наші записи і замальовки, а також інші речі, які ми сховали у кишенях, і розповідати всім виключно те, що ми домовились зробити надбанням громадськості; а ще приховати наші плівки і проявити їх пізніше, без свідків. Таким чином, моя розповідь буде новиною не тільки для всього світу, а й для Пебоді, Мактая, Роупса, Шермана та всіх інших членів експедиції. Насправді, Денфорт виявився ще більшим мовчуном, аніж я, бо він бачив — чи йому здавалося, що бачив — речі, про які він не сказав нічого навіть мені.

Як усі знають, у звіті ми розповідали про важкий злет, про підтвердження припущення Лейка щодо того, що найвищі вершини складаються зі сланцевих та інших давніх порід, незмінних, щонайменше, із середини нижньокритського періоду; знову згадали про кубічні, незвичайно правильної форми утворення на схилах гір, що складалися в подобу фортечних мурів; повідомили, що з огляду на вигляд розколин тут є вкраплення вапняку; припустили, що деякі схили і перешийки цілком можуть здолати досвідчені альпіністи. І, нарешті, повідомили, що по той бік загадкових гір на висоті двадцяти тисяч футів[103] лежить справді неоглядне плато, давнє, як і самі гори, з порізаною скельними утвореннями поверхнею, що виступали з-під тонкого льодового шару, і з низькими передгір’ями, які плавно піднімаються від поверхні плато до найвищих гірських піків.

Ця інформація цілком відповідала дійсності і повною мірою задовольнила всіх у таборі. Нашу відсутність упродовж шістнадцяти годин — значно довше, аніж того вимагали сам політ, посадка, побіжна розвідка і збирання гірських порід — ми пояснювали незрозумілими і тривалими поривами зустрічного вітру і чесно сказали, що зробили вимушену посадку на дальньому плато. На щастя, наша розповідь здалася всім цілком правдивою і доволі звичайною, тому нікому навіть на думку не спало взяти з нас приклад і повторити політ. Але якби хтось таки надумав летіти, я доклав би усіх зусиль, аби його відрадити — не можу сказати, як у цьому випадку вчинив би Денфорт. Поки нас не було, Пебоді, Шерман, Роупс, Мактай і Вільямсон як бджоли трудилися над відновленням двох кращих літаків Лейка, бо їх системи керування були неймовірним чином пошкоджені.

Ми вирішили наступного ранку завантажити літаки і, не гаючи часу, повернутися на попередню базу. Звісно, це був обхідний, однак найбезпечніший шлях до затоки Мак-Мердо, адже прямий переліт через незнайомі простори старого мертвого континенту міг виявитися багатим на нові несподіванки. З огляду на трагічну загибель наших товаришів і вихід з ладу бурової установки подальші дослідження видавалися неможливими. Понад те, всі наші сумніви та страхи, якими ми ні з ким не ділилися, змушували якнайскоріше покинути цей південний континент — оселю божевілля та відчаю.

Широкому загалу відомо, що наше повернення додому минуло без лихих пригод. Після швидкого безпосадкового перельоту наші літаки двадцять сьомого січня надвечір приземлилися на старій базі, а вже двадцять восьмого ми дісталися до табору біля затоки Мак-Мердо, зробивши тільки дві короткочасні зупинки, одну з яких спричинила поломка хвостових рулів через шалений вітер над крижаними полями. А ще за п’ять днів «Аркгем» і «Міскатонік» з експедицією та обладнанням на борту, ламаючи кригу, вийшли в море Росса, залишивши на заході Землю Вікторії і громаддя гір на тлі тривожного антарктичного неба, які насмішкувато вишкірялися нам навздогін. Пориви і стогони вітру перетворювались на дивні мелодії, від яких всередині все ціпеніло. Менш як за два тижні ми остаточно залишили позаду полярні землі, нарешті звільнившись із полону цього проклятого примарного світу, де життя і смерть, простір і час вступили в диявольську блюзнірську спілку задовго до того, як матерія почала пульсувати і розвиватися на ще не затверділій земній поверхні.

Від часу нашого повернення ми робили усе можливе, аби відохотити інших від подальшого дослідження антарктичного континенту і як один тримали язик за зубами, нікого не втаємничуючи у наші сумніви та здогадки. Навіть молодий Денфорт, попри тяжкий нервовий розлад, відвідуючи