Читати книгу - "Магія призначення, Мiла Морес"

Чужа сила переміщує мене додому. Енергія мого тіла не витрачається, я відчуваю фізичну легкість, крім душевного стану. На мене ніби вилили весь бруд світу. І чомусь я думаю про букет тюльпанів, який залишився у тому кабінеті. Якби я могла їх перемістити разом із собою, я б це зробила. Тепер я не дізнаюся, який сенс у них був закладений Калеаном.

Чому я так довго переміщаюся? Вже мала впасти на своє ліжко. Мені так хочеться рятівної тиші моєї кімнати. Навряд чи Аліта стала б кидати мене об стіну, тож про це я не турбуюся. Востаннє, коли наші погляди зустрілися, її очі виражали біль, жаль, співчуття або розчарування.

Переміщення закінчено, я стою на ногах, навіть не похитнулася наприкінці, як у мене завжди бувало. У оточенні щось не так. Я точно зараз не вдома. Куди він наказав мене відправити? Знову хвиля страху накрила моє тіло, серце впало в живіт. Стою в сірому приміщенні з одними хисткими дверима, десь угорі тьмяне світло з вікон, ось-ось кімната порине в темряву, бо день хилиться до кінця.

Під ногами гола бетонна підлога, такі ж страшно сірі стіни з чотирьох боків. Я на автоматі зробила крок до блідих дверей, прочинила їх, акуратно зазирнула. Усередині крихітного приміщення брудний унітаз, зі стіни стирчить душ. Жодного натяку на вихід.

Вони закинули мене до приміщення, з якого немає шансу вибратися. Переміститися я не зможу, отже, доведеться сидіти тут, чекаючи помилування.

За що вони зі мною так? Адже я нічого поганого не зробила їхній родині. Так, у мене було бажання позбутися їх якнайшвидше, тому що крісло начальника повинно бути моїм, але я не збиралася робити нічого проти Нотрилів. За кілька днів нашого спілкування я ніби стала частиною їхньої сім'ї, і це мені сподобалося.

Весь день із Калеаном ми спілкувалися по-дружньому, навіть фліртували. Мені було так добре в його компанії, здавалося, що й він розташувався до мене. Подарував мені квіти, попросив знову зайти, щоб поговорити. Що він хотів мені сказати? Підозрюю це якось пов'язано зі словами, кинутими ним наприкінці. Він вважав мене своєю призначеною?

Від цієї думки в душі затеплилася надія, але більш терпке відчуття образи швидко затьмарило її. Я стою в напівтемній кімнаті, в якій сісти нема на що. Тут тільки бетонна підлога, яка і на вигляд здається холодною. Стіни без обробки, так що і голову прикласти нема до чого. Дякую, що туалет залишили. Ще б їжі якоїсь, я, крім свого пирога, так нічого й не їла.

- Калеане! - кричу в порожнечу, сподіваючись, що мене почують крізь стіни, які здаються непробивними. – Калеане! Випусти мене! Я нічого не зробила!

Останнє прокричала на весь голос із болем. Ридання змушують моє тіло здригатися, я опускаюся по стіні вниз, обхоплюю руками коліна. Холодно, але стояти на ногах більше немає сил. Я вичавлена, мене ніби побили, тіло перестає слухатися.

Не знаю, скільки я так просиділа з риданнями. Я кричала, кликала, істерила, стукала кулаками в стіну, але так ніхто й не прийшов. У результаті впала на підлогу, не зважаючи на те, що вона холодна і сира. Мене зрадили. Саме в той момент, коли я готова була стати другом своєму колишньому ворогові, він мене зрадив.

Розплющила очі, коли у вікна, що знаходяться в метрах трьох від підлоги, заглянуло світло. Мабуть, настав ранок наступного дня. Моє тіло страшенно болить, кожен бік ниє від одного дотику. Зібравши останні сили, пішла в туалет, зробила деякі формальні справи по догляду за собою. У цьому може і немає потреби, якщо випускати мене ніхто не збирається, але я включила автопілот.

Закрили мене в похмуру коробку з бетону. Це місце стане моєю гробницею. На воді з-під крана я довго не проживу, а сніданком тут не балують. Вже заглянув би хтось, якби хотів, але ні, тиша і порожнеча. Сюди зможе проникнути лише сильний маг, отже, мама допомогти мені не зможе. А Девор? Де він? Невже ніхто не помітив мого зникнення? Я йому не писала повідомлень, ми не говорили телефоном, не домовлялися, що на роботу підемо окремо. Отже, вранці він мав заглянути до мене і виявити, що я не ночувала. Що він тоді подумає? Чи скаже мамі? Якщо так, то вона піде до Калеана, в цьому я не маю сумніву. Мама встигла помітити, що в кабінеті ми надто мило проводили час, точно не повірила, що я несла букет Аліті. Мама мене дуже добре знає, щоб не викрити у брехні.

- Калеане! - Знову кричу, хоч і дивно, що в мені ще є сили. Мабуть, сон на цементній підлозі також допомагає відновитися. – Калеане! Ти не можеш тримати мене тут вічно!

І знову тиша у відповідь. Він мене не чує або вдає, що мене в природі не було. Ось так змінюються маги. Вчора дивився на мене ніжно, а сьогодні знати не хоче. Більше того, прирікає мене на страшну смерть.

А може він думає, що я виберусь? Якщо він склав собі мій портрет за своїми здогадками, думає, що я зла і розважлива відьма, то, мабуть, хоче перевірити, чи маю я магічні здібності для того, щоб вибратися із закритого простору.

- Я не можу вийти! У мене немає сил! – говорю це на підвищених тонах, дивлячись у стелю. - Перевір мене іншим способом! Калеане!

Від голоду шлунок скручує, мене починає нудити. Так завжди буває, якщо я не поїм вчасно. Доведеться знову сісти на цю підлогу, інакше я знепритомнію, тоді й зламати собі щось зможу. Краще з власної волі морозити дупу, ніж розбити собі голову.

Я таки сподіваюся, що він прийде. А може, його сестра зглянеться? Ми ж так добре спілкувалися, я почала думати, що обзавелася подругою. А якщо не таїти, а говорити відверто, то я її прирівняла вже до своєї сестри, ніби я теж із могутнього клану Нотрилів. Сумно. Я хотіла стати частиною їхньої родини. За кілька днів моя душа до них прикипіла. А потім мене викинули, як непотрібне сміття.