Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Каладін зупинився біля скельної формації та сперся об неї, від чого трава поховалася в нірки. Він звернув погляд на схід, на широчінь Розколотих рівнин. Свою домівку. І свою могилу. Життя на них терзало йому душу. Мостонавідники дивилися на нього знизу вверх, маючи за свого лідера й спасителя. Але в ньому були тріщини, мов у цьому камінні на краю Рівнин.

І ті тріщини ширшали. Він давав собі обіцянки, наче знесилений бігун на далеку відстань. Ще трошечки. Он до того пагорба — і зійду з дистанції. Крихітні надломи, розколини в камені.

«Правильно я зробив, що прийшов сюди. Ми з того самого тіста, ви та я. Одне одного варті». Чому Рівнини покололися? Під якоюсь велетенською вагою?

Розлягаючись над ними, удалині залунала мелодія. Зачувши її, Каладін аж підстрибнув. Вона була настільки несподівана й недоречна, що попри свою заспокійливість, лякала.

Ті звуки доносилися з Рівнин. Вагаючись, але й не в змозі противитися їхній принадності, він рушив уперед, на схід. На пласке, відшліфоване вітром плато. З його наближенням мелодія гучнішала, проте залишалась невловима та примарна. Флейта, хоч і нижча за тональністю від більшості чутих ним.

Підійшовши ще ближче, він відчув запах диму. Удалині горів вогник. Крихітне табірне багаття.

Каладін дістався краю того конкретного плато — розколини, що виростала з тріщинок, аж доки, пірнувши в пітьму, не перетворювалась на справжнє провалля. На самому кінчику окреслюваного нею «півострова» — з трьох боків оточеного прірвами — він виявив незнайомця, вбраного в чорну військову форму світлооких, який сидів на валуні. Напроти нього палало невеличке вогнище, розведене з мушель скелебруньок. Чоловік мав коротке чорне волосся й кутасте обличчя. А при боці носив тонкого меча в чорних піхвах.

Його очі були блідо-блакитні. Каладін ніколи не чув, щоб світлоокий грав на флейті. Хіба вони не вважали музики жіночим заняттям? Світлоокі чоловіки співали, але музикувати на інструментах дозволялось лише подвижникам.

Незнайомець мав неабиякий хист. Дивна мелодія, яку той награвав, здавалася неземною, фантастичною — немовби з інших земель і часів. Вона луною розкочувалася проваллям і поверталася назад: такий «стереозвук» породжував враження, що музи´ка виконує її дуетом сам із собою.

Каладін зупинився неподалік, усвідомивши, що в ту мить йому нітрохи не хотілося мати справу з ясновельможним — особливо настільки ексцентричним, щоб одягатися в чорне й вибиратися на Розколоті рівнини для вправлянь на флейті. Він розвернувся, щоб піти геть.

Музика урвалася на півноті. І той завмер.

— Завжди хвилююся, що розучуся грати, — долинув ззаду тихий голос. — Сам знаю, що це дурість, зважаючи на те, скільки я тренувався. Але останнім часом їй рідко перепадає та увага, на яку вона заслуговує.

Каладін обернувся до незнайомця. Його флейта була вирізьблена з якогось настільки темного дерева, що воно здавалося майже чорним. Інструмент виглядав надто простеньким як для світлоокого, але той тримав його з неприхованою шанобливістю.

— Що ви тут робите? — запитав Каладін.

— Сиджу. І час від часу граю.

— Я маю на увазі — чому саме тут?

— Чому я тут? — перепитав той, опустивши флейту, а тоді розправив плечі, відпочиваючи. — Хм, а чому всі ми «тут»? Це дуже глибокодумне запитання як для першої зустрічі, молодий мостонавіднику. А я зазвичай люблю спершу познайомитись, а вже тоді переходити до богослов’я. Ну й перекусити, якщо випадає нагода. І напевно, солоденько подрімати. Власне кажучи, богослов’ю має передувати практично будь-що. А особливо — знайомство.

— Гаразд, — погодився той. — То, кажете, ви…?

— Сиджу. І час від часу граюся… думками мостонавідників.

Каладін почервонів і знову розвернувся, щоби піти. Нехай той світлоокий дурень плете й витворяє, що хоче. Йому ж натомість слід було обмізкувати важливі рішення.

— Що ж, ну й котися, раз так, — сказав незнайомець у нього за спиною. — Я тільки радий з того, що ти йдеш — так хоч не ошиватимешся надто близько. Моє Буресвітло мені й самому треба.

Каладін завмер. А тоді обернувся.

— Що?

— Я дуже прив’язаний до своїх сфер, — пояснив дивак, здіймаючи щось у руці — з вигляду повністю заряджений смарагдовий броам. — А всі мостонавідники, як кожному відомо, — злодюги чи принаймні торботряси.

Ну звісно ж. Той говорив про сфери. Але ж він не знав про його… проблему. Чи знав? Очі чоловіка заблищали, немов щойно сказане було неабияким дотепом.

— Не ображайся, що тебе назвали злодієм, — промовив чудасій, здіймаючи палець. Каладін нахмурився. Куди поділася сфера? Він же тільки-но тримав її у тій руці. — Насправді я зробив тобі комплімент.

— Комплімент? Назвавши злодюгою?

— Звісно. Я й сам мастак поцупити.

— Ви? І що ж ви крадете?

— Погорду, — відказав той, нахиляючись уперед. — Кортить додати «час від часу ще й нудьгу», але боюсь надто загордитися. Я королівський Дотепник. Або принаймні донедавна ним був. Але гадаю, що невдовзі позбудуся цього титулу.

— Королівський… хто?

— Дотепник. Моя робота полягала в тому, щоб сипати дотепами.

— Розкидатися приголомшливими заявами — не те саме, що «сипати дотепами».

— Он як, — мовив чоловік, і його очі засвітилися. — Цим ти довів, що мудріший за більшість із тих, хто останнім часом складав моє оточення. І що ж таке, на твою думку, бути дотепним?

— Робити влучні зауваження.

— Ну, а що таке влучність?

— Я… — і навіщо він затіяв цю розмову? — Я гадаю, що це вміння говорити та робити слушні речі у слушний час.

Королівський Дотепник схилив голову набік, а тоді всміхнувся. І зрештою простягнув Каладінові руку.

— І як же тебе звати, мій глибокодумний мостонавіднику?

Той, вагаючись, підніс і свою.

— Каладіном. А як ваше ім’я?

— У мене їх багато, — дивак потис його руку. — Я розпочав життя думкою, поняттям, словами на сторінці. І так, до речі, поцупив іще дещо — себе. А якось мене нарекли на честь каменя.

— Сподіваюсь, гарного?

— Чудового, — відказав той. — Який, щоправда, утратив будь-яку цінність через те, що я його носив.

— Ну, а як вас називають тепер?

— Моїм прізвиськам нема ліку, і тільки деякі з них пристойні. Хоча, на жаль, майже всі правдиві. Однак ти можеш