Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

обслуговуючого персоналу. Його почали на неї звозити з усіх кінців Російської імперії. Відразу машиністів, майстрів, агентів та інший технічний персонал просто призначали — вони діставали звичайний службовий перевод. Але не минало й місяця, як переведені повертались, відмовлялися служити. На новій залізниці не було ні де жити, ні що їсти, ні навіть звичайної води для пиття. Тоді міністерство шляхів оголосило для всіх мурманських службовців подвійну платню і підвищений розряд преміальних. Цим пощастило завезти ще кілька десятків пияк, забулдиг і просто жуліків, але персоналу так і не було. Тоді міністерство знайшло інший вихід. Воно почало присилати на Мурман робітників із прикордонних залізничних дільниць. В прикордонних дільницях залізничний персонал уважався за мобілізований і, отже, за невиконання наказу підлягав військово-польовому суду. Це був дотепний спосіб утворити персонал Мурманської залізниці і не менш дотепний — звільнитися в прикордонній зоні від неблагонадійного, небезпечного елементу.

В неблагонадійному, небезпечному елементі от уже кілька місяців ходив і старий Зілов. Ходив насамперед за те, що «подписал прошение о прибавке жалованья». Старий Зілов просив не для себе, а для всіх. Він би міг якось утиснутися, пережити дорожнечу, знести здовження робочого дня, відробити що треба на оборону і згодитися на карткову систему. Прошения що! Але вище начальство не оцінило самого способу прохання — тихо, смирно, без ніяких вимог, бешкету чи страйку. Старий Зілов сів того дня під абрикосом, випив сам цілий штоф, закусив цілою своєю грядкою молодої цибульки і похмурий та лютий вийшов на вулицю. На вулиці він зачіпав прохожих, на всіх стрічних чиновників з державними кокардами кричав, що вони хабарники, попа обложив христопродавцем, вахмістра Кошевенка назвав держимордою, а про графа Гейдена дозволив собі висловитися, що «вони сатрап». Після цього старий слюсар побив поліцая, який хотів був відвести його до участку, і заявив, що війна, може, і потрібна чиновникам, попам, жандармам та графові Гейдену, але йому, слюсареві Зі-лову, на неї наплювать. Всякого іншого за всі слова, звичайно, віддали б під військово-польовий суд, але старого Зілова всі знали, сам начальник служби тягла подзвонив баронові Ользе — і старого слюсаря випустили з каталажки. Барон Ользе, одначе, настояв, щоб старого внесли до мурманського списку.

Ваня Зілов проводжав старого батька до самого поїзда. Мурманський ешелон відправлявся з вантажної станції.

Вони стояли з батьком на краю перону. Старий Зілов раптом посивів, зігнувся, і очі його помутніли. Тепер було зразу видно, що п'ятдесят років на світі він вже прожив. На щастя, був уже вечір, ліхтарі вантажної станції світили не дуже ясно, і Вані легко було робити вигляд, що він не помічає вогких плям на висохлих від тридцятилітньої праці щоках старого батька. Він робив вигляд, що уважно вислуховує його останній батьківський наказ. Ваня зоставався тепер старшим у родині й хазяїном дому на гейденівському чинші. Ванина матір вже рік — з дня загибелі на фронті старшого сина — лежала паралізована. Сестра була ще зовсім маленька. За їхнє життя і добробут відповідав тепер Ваня один.

Старий Зілов сухо покашлював в руку і кидав сипові уривчасто:

— Перве діло це, конешно, добре підгноїти… Гною в Калашєнка візьми, як і торік… грабарку наймай на нижньому базарі, там, конешно, дешевше… Піввоза по грядці і клумбі розкидай… на весну треба буде спробувать резеду і редиску… А другу половину під абрикос, і добре перекопай… Чуєш?

— Чую.

— Гляди… А в слюсарні нічого не займай… Конешно, сам тільки роби… В старого Багатенка новий паяльник відбери… Усе забував по нього зайти… Після гімназії можеш там комусь лісапед чи там карасинку підправити… Я, конешно, гроші акуратно висилатиму, але хто ж знає, як там з поштою… Матері ліки щоб усі купував, які доктор скаже… Вона, конешно, вже не поправиться, ти це знаєш… але лікувати стару треба. Чуєш?

— Чую…

— Ну, от… Ти сам, гляди, не балуй… Уроки, конешно, добре вчи. Щоб мені гімназію закінчив, інженером будеш… А то от, з цією війною… Чуєш?

— Чую…

Ваня Зілов нічого не чув. Дивне й непереживане ще почуття жило в цю хвилину в ньому. Це було почуття якоїсь відокремленості, одірваності, безгрунтовності. Немовби все існувало якось самостійно, само по собі, і ніяких зв'язків ніде ані з чим не було. Окремо собі батько, окремо собі він, окремо цей паровоз, окремо червоний кашкет начальника вантажної станції. Навіть вахмістр Кошевенко, що прийшов випроваджувати мурманський ешелон, теж, здавалося, існував собі цілком окремо. Вапі Зілову було всередині холодно, порожньо і незатишно. Він, власне, думав про тс, коли ж, нарешті, поїзд поїде і можна буде піти додому, зостатися самому, зовсім самому…

На перон вискочив з комендантського управління худенький миршавенький офіцерик:

— Сади-и-ись! — заверещав він.

Старий Зілов піймав руку сина і міцно її потис.

— Ти ж мені пиши… Іване… як там і що… Ти — чоловік грамотний. Чуєш?

— Чую…

— То-то…

— Садись! Садись! Садись! — надривався офіцерик.

Старий Зілов раптом вхопив Ванину голову й притис її до грудей. В грудях у нього щось хрипнуло й захлюпотіло. Гімназичний кашкет звалився з Ваниної голови і покотився по перону. Старий Зілов побачив простоволосу синову голову перед очима. Він похапцем цмокнув її, відштовхнув і риссю побіг до свого вагона. Він вхопився за край дверей, підтягся на руках і перекинув через поріг своє стариківське тіло. Воно зразу ж зникло в чорній непроглядній глибині.

Машиніст дав ще раз довгий-довгий прощальний гудок. Потім він коротко свиснув ще раз — на відхід. З тендерного віконця визирало зібгане личко миршавенького офіцерика. Він відкозирював вахмістру Кошевенкові.

Поїзд рушив.

Ваня Зілов нахилився, підняв кашкет, надів і повернувся йти. Все одно, батько не показував з глибини пагона. Та й нагони всі такі однакові Зілов не примітив навіть, до котрого вскочив батько. Вони попливли мимо, один в один, блимаючи білими написами