Читати книгу - "Танок з драконами"

Тормунд відвернув обличчя.

— Я знаю, — мовив Джон Сніговій.

Тормунд знову обернувся до нього.

— Та нічого ти не знаєш! Ну вбив ти мертв’яка, чув я. Манс їх убив, мабуть, з сотню. Упирів здолати можна, то не штука, та коли приходять їхні господарі, коли лягають білі тумани… як накажеш битися з білим туманом, ґаво? З тінями, які мають зуби… з повітрям таким холодним, що дихати боляче, груди мов ножем ріжуть… Та не знаєш ти нічого, не можеш знати. Чи вміє твій меч різати холод?!

«Подивимося» — подумав Джон, пригадавши сказане йому Семом і ним же вичитане з давніх книжок. Пазур було скуто у зброярнях старої Валірії, гартовано у драконовому вогні, обсаджено чарами. «Драконосталь» — так казав Сем. «Міцніша за звичайну, легша, твердіша, гостріша…» Та слова у старій книзі — то одне, а справжнє випробування чекає в битві.

— Ти не помиляєшся, — мовив Джон. — Я справді не знаю. А як боги матимуть ласку, то й не дізнаюся.

— Де ти бачив, щоб боги мали ласку, Джоне Сніговію? — Тормунд кивнув на небо. — Хмари он набігли. Вже холоднішає і темнішає. І Стіна твоя вже не плаче. Дивися!

Він обернувся і гукнув синові Торегу:

— Вертайтеся до табору і женіть усіх сюди! Хворих, слабких, дурних, лінивих, боягузів… хай стають на ноги, трясця їх матері! Треба буде — то намети їм підпали, щоб ворушилися. Браму слід зачинити до заходу сонця. Кожен, хто не пройде крізь Стіну до того часу, хай молиться, щоб Інші дістали його раніше, ніж я. Чув мене?

— Та чув.

Торег загилив п’ятами коневі по боках і чвалом ринув назад уздовж вервечки дичаків.

А ті все вливалися та вливалися під Стіну. День потроху темнішав, як і казав Тормунд. Хмари вкрили небо від одного виднокраю до іншого; тепло кудись поділося. Коло брами почалася штовханина; люди, кози та воли намагалися відіпхнути одне одного з дороги. «Це не проста нетерплячка, — зрозумів Джон. — Вони налякані. Воїни, списниці, наскочники… вони бояться цих лісів і тіней, що сунуть між дерев. Вони хочуть опинитися потойбіч Стіни, перш ніж настане ніч.»

У повітрі затанцювала сніжинка. Потім друга. «Потанцюй зі мною, Джоне Сніговію, — подумав він. — Нікуди не дінешся — скоро затанцюєш.»

А дичаки сунули і сунули; дехто прискорив крок, прагнучи якнайшвидше перетнути поле колишньої битви. Інші — старі, молоді, кволі — ледве переставляли ноги. Ще вранці поле було вкрито товстою ковдрою старого снігу, що сяяла білою кіркою під яскравим сонцем, та донині перетворилося на чорно-буре слизьке болото з грязюки та лайна; дерев’яні колеса і копита коней, полози з кістки, рогу та заліза, свинячі ратиці, важкі чоботи, ноги корів та волів, голі чорні ступні племені рогоногів — усі лишили у ньому свої позначки. Розім’яклий ґрунт ще сповільнив просування людей і тварин.

— Було тобі мати більшу браму! — знову поскаржився Тормунд.

Пізно пополудні сніг сипав рясно та рівно, зате річка дичаків зменшилася до струмочка. Стовпи диму здіймалися з-поміж дерев, де стояв їхній табір.

— Торег, — пояснив Тормунд. — Палить мертвих. Завжди є такі, що лягають спати і не прокидаються. Знаходиш їх у наметах — тих, хто має намети — згорнутих клубком і закрижанілих. Торег знає, що з ними робити.

Струмок вже всох до тоненької цівочки, коли з лісу нарешті виник Торег. З ним разом верхи їхало з тузінь воїнів, озброєних списами та мечами.

— Мій сторожовий загін, — вишкірився Тормунд щербатою посмішкою. — Ви, гайворони, маєте розвідників… ну то й ми теж. Цих я лишив у таборі на випадок, раптом на нас нападуть раніше, ніж ми усі заховаємося.

— То, мабуть, твої найкращі люди.

— Мо’, і найгірші, як подивитися. Кожен з них убив гайворона. Принаймні одного.

Серед вершників один чоловік крокував пішки; за ним трусив великий звір. «Вепр, — зрозумів Джон. — Велетенський дик.» Удвічі більше за Привида, створіння було вкрите цупкою чорною щетиною, а ікла мало завдовжки з людську руку. Більшого та бридкішого вепра Джон ще не бачив. Та й чолов’яга поруч із ним вродою не пишався. То був здоровань з рясними чорними бровами, пласким носом, важкими вислими щоками, темними від жерниці, і крихітними чорними очицями, посадженими близько до носа.

— Боррок. — Тормунд відвернувся і сплюнув.

— Перевертень. — То не було питання. Звідкілясь він знав.

Привид повернув голову. Рясний снігопад приховав був пахощі вепра, та білий вовк зрештою його винюхав. Він м’яко ступив попереду Джона, вишкіривши писок у мовчазній люті.

— Ні! — гучно наказав Джон. — Привиде, сидіти! Кажу, сидіти!

— Вепри та вовки, що поробиш, — мовив Тормунд. — Ти сьогодні вночі потримай свого звіра десь за дверми. А я подбаю, щоб і Боррок вчинив так само зі своїм пацятком.

Він зиркнув на небо, що поволі темнішало.

— Вони останні, і то вчасно. Відчуваю, сніжитиме цілу ніч. Ну то час і мені нарешті побачити, що там робиться потойбіч оцього вашого льоду.

— Іди вперед, — мовив Джон. — Я хочу пройти крізь лід останнім. А до тебе приєднаюся на бенкеті.

— Бенкеті? Гир! От нарешті слово, яке мені до смаку!

Дичак повернув конячку в бік Стіни і ляснув її по крижах. Слідом посунули Торег та його вершники, спішившись коло брами, щоб вести коней у поводі. Бовен Марш лишився ще настільки, щоб додивитися, як його шафарі тягнуть у прохід останні возики. І ось ззовні залишилися тільки Джон та його оборонці.

Перевертень-шкуролаз зупинився сажнів за п’ять. Його чудовисько рило копитом болото і принюхувалося. Легкий сніговий пух притрусив чорний горб вепрової спини. Звір пирхнув, нахилив голову, і впродовж пів-удару серця Джон гадав, що він зараз нападе. Братчики обабіч воєводи схилили списи до оборони.

— Брате, — мовив Боррок.

— Проходьте швидше. Ми зараз зачиняємо браму.

— Зачиняй, — кивнув Боррок. — Зачиняй добренько та міцненько. Вони насуваються, гайвороне.

Дичак вишкірився найбридкішою з бачених Джоном посмішок і рушив до брами. Вепр тупотів услід. Снігопад вкривав їхні відбитки просто за ними.

— Отже, кінець, — мовив Рорі, коли