Читати книгу - "Мідь та Золото, Анна Стоун"

На наступний день із самого ранку до табору прибуло п’ятеро вершників. Філіп довго з ними розмовляв у своєму наметі, а коли вони вийшли, наказав готувати коней. Через декілька годин вони вирушали у столицю.

Двоє радників, що не побоялися приїхати  увесь той час, що знаходилися у таборі, рискали поглядом у пошуках того страшного птаха. Філіп їх запевнив, що він не становить загрози, якщо ті прийшли з добрими намірами.

Альбрехт намагався мовчати та не виходити із намету Мерліна поки вони були у таборі, але йому не вдалося довго ховатися. Радники спочатку хотіли коронувати саме Альбрехта, бо він син імператора Альберта Мідного, а до того ж молодший набагато. Навряд вони при цьому думали, що молодий імператор буде правити довше.

Скоріш за все вони хотіли правити замість нього користуючись тим, що Альбрехт молодий та буде їх слухати. Якби поруч була Рада вона б посміялася від однієї думки, що друг буде когось слухати.

Альбрехт нервував, йому здавалося, що його тут зв’яжуть та силою посадять на трон. Він вже думав над, щоб кинути якесь закляття у радників та тікати, але ті на його подив не стали довго його вмовляти.

- Навряд ваш батько зрадів би, що ви відмовляєтесь від його трону.

- Вірно, це трон був його, а не мій. Я не маю претендувати на нього, бо у моїх батьків міжальянс. Моя мати була з бідних.

- Це не важливо. Ви його єдиний син, та за законом цієї країни маєте право на трон.

- Я вже давно підданий іншої країни. – Альбрехт тримався як міг. Філіп поряд виглядав менш спокійним, час від часу кидаючи на нього погляди.

- Це також не проблема. Ви відмовитеся від підданства та займете трон батька.

- Ні.

- Що значить ні? – його лаконічна відповідь дуже здивувала радника. Чоловік після цього здається втратив дар мови, та просто кліпав.

- Це означає, що я не маю наміру ставати вашим імператором. Для цього у вас є більш гідний кандидат. – Альбрехт хитнув головою до Філіпа. – Я повернуся разом з братом у Фероманськ. На відміну від імперії, нам війна з Роеном все ще світить.

- Як скажете, ваша високість. – на цьому розмова була завершена.

У таборі були підписані усі документи де визнали Філіпа спадкоємцем імператорського трону. Альбрехт полегшено видихнув та втік за першої нагоди до Богдана та ордену «Гармонії». Хоч він більше не був магістром, але орден був де-факто їх з Радою.

* * *

Далі видалися морально важкі для нього дні. Приїзд у Каталінг, коронація Філіпа та представлення Ордену «Гармонії». Те, що якісь вчорашні бідняки тепер будуть мати право голосу не подобалося радникам. На щастя останнє слово було за Філіпом, тому компроміс знайшовся. Альбрехт не знав про що Мерлін до того розмовляв з Філіпом, але обидва виглядали задоволеними.

Відразу по приїзду Альбрехту та Раді виділили окремі кімнати, але трохи подумавши вони вирішили залишитися в одній, поставивши друге ліжко. Довіри до мешканців цього палацу не було і зручніше знаходитися поряд про всяк випадок. Чарівні амулети вони намагалися на довго не знімати, мечі сховані під виглядом гітар стояли біля ліжка. Їм не хотілося щоб історія з Рабхапуром повторилася. Якщо хтось нападе вони швидко прикличуть обладунки.

Альбрехт тільки зараз згадав, що коли вперше Марлет зачарував їх мечі, він подумав, що було б цікаво, якби при нападі він спочатку замахнувся гітарою,  та опустив вже меч. Йому б хотілося подивитися на реакцію того нещасного, що захотів на нього напасти. Але такої нагоди не сталося.

Через майже тиждень, коли усе вляглося, Альбрехт почав знов замислюватися над тим, щоб розшукати когось зі знайомих. Шпигун, якого він посилав в імперію тоді сказав, що хтось міг вижити. Тепер у нього є все щоб їх розшукати. Якщо буде треба він за власні кошти відбудує їм Рамплур. Звичайно вже в іншому місці.

Сьогодні він з Радою прийшов вечеряти у їдальню до лицарів «Гармонії». Радники були у жаху, коли подумали, що ті тепер назавжди поселяться у палаці. Альбрехт з Богданом запевнили їх, що вони не мають наміру це робити. У них навіть під час обговорення виник варіант з Ланфортом, як офіційною резиденцією ордену, але цю ідею не підтримали. Тому це питання залишалося не вирішеним.

Вечеря вже добігала кінця. Через деякий час за довгим столом залишилося лише п’ятеро чоловік.  

- Богдане. Пам’ятаєш ми колись розмовляли про те, що ти можеш спробувати знайти моїх знайомих.

Богдан зробив ковток теплого чаю та кивнув.

- Залежить кого саме.

- Жителів Рамплура.

- Альбрехте, це дуже ризиковано. І я не впевнений, що у мене вийде. Я раніше міг проникати у сни до тих, кого особисто знаю, та й то несвідомо!

- Але зі мною ти якось зв'язався! Та й з дівчиною Андраша також. Я чув про це. Може зараз спробуєш?

- По-перше, я їх не знаю. По-друге, навіть гадки не маю, де шукати! – Богдан опустив погляд на чашку, яку він тримав обома руками. Альбрехт мав знати чого він не хоче це робити.

- Ну, давай я засну, а ти пошукаєш у моєму сні!

- Начебто все просто, але теж не варіант! Не часто сниться те, що хочеш. Я можу влізти до тебе у сон і зробити так, як захочу. Мов ти вже з ними зустрівся! Але так, як я їх в обличчя не знаю, це буде не дуже правдоподібно. Та й це марна ілюзія.