Читати книгу - "Наречена для Святого. Книга І, Стефанія Лін"

Тиждень до іспиту збігає швидко. Протягом цього часу практично не бачу Святого, тож тренуюся малювати з натури сама. Неодмінно пригадується як це було, коли він сидів позаду, тож постійно відчуваю дивний холод за спиною. Але доводиться нагадувати, що моя ціль інша і це не Влад. 

Зате, тричі встигаю поговорити з батьком. Вислуховую, що я недолуга й моя місія проста. Кілька разів тато промовляється й каже, що Тимур схвально відгукується про мене, як про наречену, але все одно не робить того, чого хоче він. Це тішить. Втім, повне нерозуміння того, що відбувається, дратує. Не те щоб хотілося б лізти у дивні ігри Святого й Доброго, врешті, мені потрібне лише одне — їх перемога і свобода для мене, брата й мами. Та…все одно, дивно все це. 

Рішення про побачення та проживання у Тимура було прийняте поспіхом. Батько не планував цього, отже, щось явно залежало не від нього. Що саме? Раптом це слабке місце, яким би могла скористатися і я, не лише Тимур чи Влад?

Принаймні хочеться, щоб я змогла його знайти й потім використати проти Дикого. 

Скоро іспит. Зараз шоста ранку. Влад вдома майже не з'являвся. І сьогодні не ночував. А мені потрібно, щоб був. Потрібно, щоб поїхав на іспит зі мною. Проте, година збігає за годиною, тож рівно об одинадцятій збираюся і їду в академію  сама. Вперше доводиться робити щось подібне наодинці, без впливу батька, чи допомоги Святого, як тоді, коли привіз сюди задля бесіди. Через це нервую. Страшно, що все зіпсую й провалюся. Страшно, що мрія зникне, наче мильна бульбашка, наштовхнувшись на щось гостре. 

Таксі зупиняється під старовинною будівлею. Оплачую поїздку карткою  й виходжу. Притискаю до себе скетчі, чесно кажучи не розумію навіщо взяла їх, й набір для ескізу.  Денне сонце виблискує сонячними зайчиками на скляних поверхнях. Відволікаюся на це й змушую погані думки на мить замовкнути. Мені це потрібно. Швидко мчу в академію й крокую до кабінету деканки. Варто увійти як застаю жінку за розмовою. ЇЇ очі дещо здивовано оглядають мене, але потім вона киває. Біле волосся, як і минулого разу, стягнуте у тугий хвіст. Строгий костюм та підбори додають суворості вигляду. Договоривши зупиняється поглядом на моїх руках, а потім і обличчі. 

— Що ти тут робиш? Юліана Свята, якщо не помиляюся? — холодно запитує.

— Іспит, — вичавлюю з себе відмахуючись від прізвища. В роті стає сухо через хвилювання. 

Жінка вигинає запитально брови:

— Він не проводиться у кабінеті декана. Тобі у тридцяту аудиторію. 

Завзято киваю. Нерви не межі. Серце пришвидшується. Розвертаюся, щоб вийти, але голос декана зупиняє:

— Ти знаєш, де знаходиться тридцята аудиторія? 

Обертаюся:

— На жаль, ні.

Вона роздратовано видихає.

— Пішли, проведу. До іспиту ще є час.

Коли виходимо читаю її ім'я на таблиці кабінету, яку не помітила раніше “Марина Іванівна”. 

— Марино Іванівно, — починаю, поспішаючи за нею слідом коридорами, — перепрошую, що так. Не знала, куди йти.

Жінка кидає погляд через плече якого не розумію й продовжує швидко йти. Нарешті, минувши здається тисячі квадратних метрів з розписаними стінами й ліпниною на стелях, добираємося до потрібної аудиторії. Сама б ніколи її не знайшла. До мого розчарування і розуміння, варто Марині Іванівні відімкнути двері, іспит вже почався. На перший погляд, приблизно дванадцять студентів сидять за мольбертами, а перед ними натура. Жива. Через це ціпенію. Підвіска й людина — дві різні речі. Особливо, коли ця людина — практично оголена. 

— Інесо, попрошу прийняти ще одну нашу майбутню студентку. Не могла знайти кабінет.

— Звичайно, — радісний та привітний голос викладачки зустрічає теплом. 

Миттєво розглядаю її — мила та симпатична, доволі молода, років тридцяти. Сині очі й русяве з фіолетовими кінчиками волосся додає грайливості, а сукня у квітку, наче жінка з Грінпісу, шарму. 

— Проходь. Твій мольберт вільний. — весело каже й вказує рукою у кінець аудиторії.

— Добрий день, — вітаюся та починаю пробиратися на своє місце, подякувавши деканці.

Жінка, до слова, практично одразу зникає.