Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

з мене спускав. Мабуть, дійшло б і до гіршого, якби суддя одразу ж не почав ганяти нас туди-сюди. Сам він роздмухав більший вогонь, Райлі приніс іще води, і ми почали жбурляти в казанок сардини, сосиски, зелений горошок,— одне слово, все, що мали напохваті, включаючи й солоне печиво: суддя сказав, що воно надасть юшці потрібної густоти. Дещо, правда, ми вкинули туди помилково, як-от, приміром, кавову гущу. Досягши того збуджено-веселого стану, який охоплює кухарів у дні великих родинних свят, ми навіть мали нахабство відступити від вогнища й урочисто привітати один одного з успіхом, і Райлі дав мені на знак прощення дружнього стусана. А коли появилися перші дітлахи, суддя зустрів їх так захоплено, що вони мало не повернули назад з переляку.

Вони спинились і не зрушили з місця, аж поки не зібралася вся ватага. Тоді Доллі з острахом, як ото жінка, що показує вдома куплені на аукціоні речі, повела дітлахів до нас знайомитися. Вони, мов на переклику, вигукували свої імена: Бет, Лорел, Сем, Лілі, Айда, Кліо, Кейт, Гомер, Гаррі,— але раптом мелодія урвалася, бо одна маленька дівчинка не схотіла назвати своє ім’я. Сказала — це таємниця. Сестра Айда погодилась: коли таємниця, то нехай буде так.

— Вони в мене такі дражливі,— мовила вона, приємно вразивши суддю і своїм низьким голосом, і довгими, мов билинки, віями. Він затримав її руку в своїй і усміхнувся надто вже приязно, і це, на мій погляд, було досить дивно з боку чоловіка, що менш як три години тому освідчився іншій жінці. Я тішив себе надією, що Доллі теж помітить це і, може, ще подумає, але вона вже говорила: «Та як їм не бути дражливими — вони ж, мабуть, голодні»,— і суддя, весело плеснувши в долоні й хвалькувато показавши на казанок, пообіцяв, що миттю все залагодить. А тим часом, сказав він, дітям незле було б збігати до струмка та помити руки. Сестра Айда заприсяглася, що вони помиють не тільки руки. І як сказати правду, то це їм таки не завадило б.

Знову виникла затримка з тією дівчинкою, що не хотіла назвати своє ім’я: вона заявила, що сама нікуди не піде, а нехай тато понесе її на зашийку. «А мій тато — ось ти»,— показала вона на Райлі, і той не став їй суперечити: завдав на спину й поніс. Боже ж ти мій, ото було радощів! Усю дорогу до струмка вона пустувала, затуляла йому очі рученятами, і коли Райлі, нічого не бачачи попереду, ввігнався у зарость дикого винограду, вона аж заверещала від захвату.

— Годі з мене. Злазь,— звелів Райлі.

— Ой ні, ще трохи! А я за це скажу тобі, як мене звуть.

Згодом я не забув спитати в Райлі, яке ж ім’я вона назвала. Виявилося — Бензина-Газоліна. Це ж, мовляв, такі гарні слова.

Той лісовий струмок доволі мілкий — ніде не глибший, ніж до коліна. Береги його, вистелені глянсуватим зеленим мохом, навесні вкриваються сніжно-білими квіточками ломикаменю й дрібнесенькими фіалками — поживою для нових поколінь бджіл, що їх рої вже гудуть над тихими заводями. Сестра Айда стала на узвишку берега, звідки було зручно назирати за купанням.

— Та глядіть мені, не огинатися! Я хочу бачити справжнє завзяття.

І ми його побачили. В ту ж мить майже дорослі дівчата, яким уже б і заміж не гріх, голі-голісінькі опинились у воді; там-таки проміж них гарцювали й хлопці, від малого до великого, і теж у чому мати народила. Добре, що Доллі залишилася з суддею біля нашого дерева, та й для Райлі було б краще не йти з нами: він так засоромився, що аж мене сором узяв. Щира правда. І тільки тепер, коли я знаю, що за чоловік з нього вийшов, я розумію причину отієї його парадоксальної церемонності: йому так хотілося бути добропристойним, що й чужі похибки він сприймав як свої власні.

Славнозвісні полотна: лісові води, юні тіла... Як часто згодом, походжаючи холодними, музейними залами, я спинявся перед котроюсь із таких картин і довго стояв, відновлюючи в уяві ту давню сцену, тільки не так, як було насправді: ватага вкритих сиротами дітлахів у холодному осінньому струмку,— а так, як змальовано на картині: дужі юнаки і ставні юнки, всі в діамантових бризках води. І я думав собі, а часто думаю й тепер: де вона, та дивовижна сім’я, як склалося далі її життя в цьому світі?

— Бет, вмочи голову у воду! Ану не бризкай на Лорел! Це я тобі, Баку, зараз же облиш! І щоб усі мені добре повимивали за вухами, а то хто зна, коли тепер знову трапиться нагода...— Та раптом сестра Айда затихла й полишила дітлахів на самих себе.— Отакого самого дня...— мовила вона, сідаючи на мох. Очі її, звернені на Райлі, сяяли ясним світлом.— Еге, щось таки є: рот, ті самі відстовбурчені вуха... Сигарету маєте, голубе? — спитала вона Райлі, не відчуваючи його неприязні. На мить обличчя її розгладилось і дало взнаки, якою вона була замолоду.— Отакого самого дня...

...Тільки місце було зовсім інше, куди сумніше: ніде ані деревця, і серед ланів пшениці — будинок, сам-один, наче опудало на городі. Ні, я не нарікаю: там були ще мати, батько, моя сестра Джералдіна, і ми не знали ні в чому нужди, мали в господі всіляку живність, мали піаніно, всі добре співали. Не скажу, що все те давалося легко,— важкої роботи сила-силенна, а чоловік у домі один. До того ж батько часто нездужав. А найняти когось — спробуй пошукай, ніхто не хотів довго жити в тій глушині. Знайшли були одного старого, то вже так раділи, а він якось упився й намагався дім спалити. Джералдіні минав тоді шістнадцятий, вона була на рік старша за мене, і на вроду гарна, ми обидві гарні були; отож вона й забрала собі в голову вийти заміж, щоб чоловік разом з батьком господарство вів. Та в наших краях і заміж вийти не було за кого. Грамоти нас навчала мати, чого і як могла, бо до найближчого містечка було аж десять миль. Звалося те містечко Юфрай, за прізвищем одної там родини, і при в’їзді до нього стояв щит з написом: «Завітайте у Юфрай — там і в спеку рай»,— бо воно розкинулось високо на горі і влітку туди наїжджали багаті люди. Так от, того літа, що про нього я