Читати книгу - "Знайдені, Євгеній Шульженко"

Птахи замовкли, розлетілись по домівкам чи просто повсідались на гілки верхівок. Ліза та Аня зібрали тарілки, вимили, поскладали в будиночок. Семен та Микола повернулись з охорони та визвались набрати води. Кожен намагався знайти собі роботу, адже очікування було найскладнішим. Мілана наче зникла, що було просто не можливим.

Вже коли зорі освітили все навколо, в лісі почали відбуватись дивні речі. Завили вовки, до того ж це було чути абсолютно з усіх сторін. Бокові двері, що вели в колючі кущі – закрили. Варта, що завжди стояла вночі – була відізвана до табору. Іван та Мар’яна вирішили, що краще спати в пів ока, але за парканом. Кожен з них відчував небезпеку.

- Мілана – не дурна дівчинка, - сказав Руслан, - якщо вона зараз спить втомлена, то прокинувшись вночі – не буде лізти вниз. Як мінімум, нічого не видно. Як максимум, в такому випадку краще дочекатись ранку.

- Я згоден з Русланом, - сказав Іван, - закриваємо всі двері та чекаємо в таборі. Чотири дитини не спить, виглядають кожну сторону. Як тільки навіть гілочка ворухнеться – одразу будить весь табір.

Діти, що зійшлись до багаття, погодились з таким рішенням. Випили лісового чаю та розійшлись по деревам. Нічка точно не буде спокійною, тому якщо зараз є можливість – краще добре спати. Костя, Ліза, Семен, Микола та інші швиденько побажали доброї ночі та зайняли свої спальні місця.

Багаття тримали постійно високим та яскравим, так щоб кожна тінь втекла з табору. Дерева добре освітлювались, не даючи ворогу сховатись десь поблизу. Це було і добре і погано. Адже, відійди від табору на декілька метрів – темрява все закривала. Навіть якщо сюди прийде динозавр, зупиниться біля струмочку та буде очікувати – ніхто з дітей не зможе його побачити.

Іван засміявся коли Руслан видав цю теорію. Пояснив сміх тим, що якщо тут буде динозавр, який не планує напад – краще ми про нього ніколи і не дізнаємось. Бо сама думка, що тут може жити такий велетень – повністю лишить сну всіх дітей.

До виття вовків діти звикли, тому не дуже боялись цього. Тим більше, остання сутичка була настільки переможною, що певно кожен в таборі вважав, що розірве того хижака голими руками. Та коли почулись хрюкання, охоронці зніяковіли. Великий дикий кабан, якщо розбіжиться, може знести паркан в сторону. В такому випадку треба буде якомога швидше вивести його з ладу – кабана. Це дуже агресивна тварина з товстою шкірою, не кожна стріла зможе його здолати. Не кожна зможе взагалі завдати йому якоїсь шкоди.

На варті лишились ті самі Іван та Руслан, Мар’яна та її сестра Софія. Почувши хрюкання, хлопці повскакували, натягнули стріли та почали обходити табір по кругу. Кабани то підходили, то відходили, але не наближались до паркану. Вовки ті взагалі були десь дуже далеко.

В якийсь момент настала тиша, хлопці послабили луки, зупинились. Тишу розірвав голос хижака, якого до цього часу ніхто тут не чув. Це була кішка, дика велика кішка. Хто саме – не відомо, але певно рись. Хижак лунав лише з однієї сторони, але по галасу було чутно, що він наближається. Вся охорона зібралась на середині табору та розвернулась на шум, що йшов зі сторони поваленого дерева.

За мить, двері з силою відкрились та вдарились об паркан. Мар’яна була впевнена, що двері були зав’язанімотузкою, та Іван чортихнувся, поволі почав наближатись до паркану. Знову почувся рик хижака, хлопець зірвався та щосили побіг до виходу. Схопив двері, зачинив, почав обмотувати мотузку. Всі розуміли, що для рисі такі перешкоди ніяк не зможуть завадити. Потрібно було діяти.  

- Караул! – закричав Руслан, - всі прокидайтесь!  На оборону!

Хлопець кинув більше дров в вогнище, від чого іскри посипались в різні сторони, полум’я стало все більш високим та світлим. Дрова затріщали, а зовнішні звуки трохи замовкли. Сонні діти почали злізати з дерев, хапати зброю, та бігти до Руслана та Софії, що стояли позаду, готові до битви.

Руслан коротко повідомляв всім про хижака, що може заскочити до табору. Навіть Костя, без жартів чи коментарів, підняв гілляку та став поряд. Сонний та мовчазний.  Через секунду всі, хто ще не прокинувся, округлили очі та напружились. Нявкання дикої велетенської кішки луною розлетілось по всьому лісу. Крик цей був майже одразу за парканом, біля поваленого дерева.

- Увага! – крикнув Іван, - кішка може легко перескочити паркан. Як бачите таке – стріляйте без команди. Не біжіть добивати, спочатку тільки стріли!

Настала тиша, не було чути дітей, не було чути рисі. Всі були готові вибухнути в будь-який момент. Але навіть вітер зник, дерева зупинились. Іван підняв руку до гори, вказуючи, що треба чекати. Та лише вогонь тріщав дровами, не даючи спокою повернутись в серця дітей. Так тривало не довго.

Несподівано для всіх, небо розірвав грім, такий сильний, що деякі хлопці та дівчата покидали зброю та закрили вуха руками. Одразу небо освітила блискавка, все на декілька секунд побіліло, осліпило. Потім знову настала темрява. Нічого не було видно, лише залишки грому, що досі лунав. Або це було лише в вухах дітей.

Василь ойкнув від того, що щось впало на голову. Потім відізвалась Софія, потім Микола. З неба почав падати град. Спочатку потроху, та згодом небо наче розірвало. Стіна цілого снігу та льоду рушила на голови дітей. Почулись крики, жителі табору підняли руки та почали бігти під дерево, ховатись, накривати себе. Град сипав дуже сильно та боляче. Льодові кульки майже одразу засипали всю галявину, загасили полум’я.