Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Вранці повертається лікар Ешлі. Він виглядає змученим і трохи пом'ятим, але спокійним. Отже, з Ілін справді все в порядку. На наші схвильовані запитання, відповідає чітко й охоче, й не забуває при цьому поглинати за сніданком подвійну порцію яєчні з беконом, запиваючи щонайменше двома літрами чаю...

Виявилось, у Ілін жахлива алергія на отруту якоїсь місцевої комахи, а своєчасна допомога буквально врятувала їй життя. Хоча їй доведеться ще тиждень, а то й два провести в лікарні, попри те, що криза минула. 

За напускною недбалістю та безтурботністю розумію, що він не просто стіни в лікарні підпирав, чекаючи на результати, а брав безпосередню участь у порятунку постраждалої. Кожне чаклування забирає купу енергії, а найкраще й найшвидше поповнити її запаси може звичайнісінька ситна й калорійна їжа. Тому лікар Ешлі й здається ненаситним, насправді він просто до краю виснажений магічно. Ілін неймовірно пощастило, що він такий сумлінний й самовідданий.

Добрі новини радують не тільки мене. Гленн, заспокоївшись, що з улюбленою нянею все гаразд, переключає всю увагу на мене, й вимагає його забавляти. Якось так само собою складається, що мимоволі беру обов’язки Ілін на себе. Звісно, Зої допомагає, але в неї купа своєї роботи, а Сет… Йому теж навчання ніхто не скасував, хоч хлопчик і корчив сумну моську та благально дивився на нас з Зої, вмовляючи звільнити від уроків. Мовляв, жахлива пригода з Ілін глибоко торкнулась його трепетної душі й жодна наука сьогодні не полізе у мізки. Та ми невблаганні, цей хитрун і так користується поважним віком майстра Дугі й половину занять прогулює.

А увечері повертається Теодор. І не один. З-за його спини несміливо виглядає худенька русява дівчина. Її волосся стягнуте в гладкий пучок на потилиці, а сукня є верхом доброчесності та скромності: наглухо застібнутий комір аж під підборіддя, довгі рукави, попри спеку, та непоказний сірий колір. Не те щоб я в розпусному вбранні ходила, сукні Ева хоч і теж скромні, проте підібрані зі смаком та вміло підкреслюють принади фігури. Зате талія в новенької така, що не тільки граф, а навіть я, здається, можу обхопити двома пальцями. Очі лізуть на лоба, коли уявляю собі як треба було для такого ефекту стягнути себе корсетом. В мені борються зараз суто жіноча заздрість і адекватний професіоналізм, який перед очима показує картинки деформації внутрішніх органів та викривлені ребра.

Цю скромницю лерд привів прямо в дитячу, коли ми майже закінчили вечеряти. Зої догодовувала Гленна — половину своєї тарілки він з'їв сам, розмазавши частину каші по обличчю, а на другу вже не вистачило сил та натхнення. Сет пив молоко з медом, щоб краще спалося. А я розповідала казку про "Трьох поросят". Гленн її слухає, відкривши рота, й навіть не помічає чергову ложку страви, яку запихає в нього економка.

— І ось, вовк дунув раз. Але хатинка залишилась стояти, — я надуваю щоки й витріщаю очі, як жаба, щоб показати в подробицях цю дію, хлопчаки регочуть. Зої теж прискакає в кулак.

— Дунув він ще раз, — витрішкуватій жабі знову довелося вийти на арену. — А будиночку хоч би хни. Набрав вовк багато, багато, багато повітря та… як дунув!

Від мого видиху злітає зі столу паперовий кораблик, який ми збиралися запустити у ванній під час купання і падає на землю.

У цей момент якраз і відчиняються двері й на порозі постає Теодор разом з дівчиною, що мнеться позаду нього.

— Що тут відбувається? — гнівно хмурить брови, оглядаючи нашу компанію.

— Та, — вигукує Гленн, відразу забувши про кашу, казку і все інше. Тягнеться рученятами вперед, поспішаючи обійняти.

Вираз обличчя Емерея в ту ж мить м’якшає, і він, підійшовши до малюка, підхоплює його на руки. Сет менш бурхливо висловлює своє захоплення, але на його обличчі не складно помітити, що і він сумував за батьком та радий його бачити. Це розуміє і сам Теодор, іншою рукою пригортаючи старшого. Потім обійми дістаються і Зої. Я, звісно, вшановуюсь лише легким кивком. І на тому спасибі. Й так буквально шкірою відчуваю, що він незадоволений моєю присутністю у дитячій.

А привітавши кожного, граф відступає та легенько підштовхує уперед свою гостю.

— А це ваша нова няня, хлопчики, леді Сесілія. Вона буде з вами, поки Ілін не видужає.

Сет відразу ж невдоволено хмуриться. Зараз він настільки схожий на Емерея, що навіть лячно. Й точно як батько складає руки на грудях.

— Я вже дорослий, — каже, задираючи підборіддя. — Мені нянька не потрібна. Це Гленну. Та й взагалі навіщо вона нам? Нехай будуть Зої та Ева.

Брови Емерея насуплюються ще більше.

— Сет, — зітхає. — У Зої й так чимало обов'язків. А Ева… Гадаю, їй не дуже й цікаво з вами проводити час. 

Обидві пари дитячих очей зупиняються на мені, в них розгубленість, недовіра, очікування, що заперечу.

У цю хвилину стає настільки прикро й неприємно, що пальці мимоволі стискаються в кулаки. Он виявляється як… За мене він відповідає. Знає, що я відчуваю, чому надаю перевагу…

— Це не правда. Еві з нами не нудно! — уперто стискає губи Сет. Дивиться так благально, що серце кров’ю обривається. 

Так хочеться відповісти ствердно, щоб зникли з очей невпевненість та страх, вічна, тривожна настороженість. Мені лиш в останні дні її вдалось подолати, а зараз, якщо зраджу, вона повернеться. 

Але розумію, що стаю яблуком розбрату, між батьком та сином, від цього ще болючіше.

— Гаразд, хлопчики, — підводжуся я зі свого стільця. — Вам насправді час уже час спати. Та і я притомилась… — демонстративно позіхаю. — Завтра ми обов’язково побачимось, ― не стримуюсь, таки кидаю викличний погляд на Емерея. Він не мав права робити їм боляче від мого імені!

Ледь витискаю усмішку, бажаю всім добраніч, хоч на душі шкребуть кішки, й виходжу за двері. Крізь прочинені стулки ще встигаючи почути, як Теодор нахвалює скромницю Сесілію. А серце знову кровоточить. Навіть вдихнути важко, здається грудна клітка ось-ось розірветься від болю.