Книги Українською Мовою » 💛 Міське фентезі » Всевидяча Нея, Вікторія Хорошилова 📚 - Українською

Читати книгу - "Всевидяча Нея, Вікторія Хорошилова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Всевидяча Нея" автора Вікторія Хорошилова. Жанр книги: 💛 Міське фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 30 31 32 ... 77
Перейти на сторінку:

Ігнат відвів нас до лікаря. І оплатив лікування обох. Нас обох прийняли за його дочок. Обом зробили швидке зрощення кісток. І якщо в Катьки рукою кілька днів не можна ні чого робити. То мені два дні не можна спиратися на ногу всією вагою і стрибати на милицях. Нам обом наклали щільні шини на пошкоджені кінцівки і відпустили додому.

Після лікарні Ігнат відвіз мене додому і відніс у квартиру. Катька йшла хвостиком за нами. Заявивши, що їй цікаво подивитися, як я живу.

— Вау, круто в тебе. Сама малювала? Хоча чого я питаю. Круто.

На Маркуса вона подивилася уважно, тільки підняла брову в легкому здивуванні. І уважно подивилася на мене, сказавши тихо:

— Про смаки не сперечаються.

— Хто б казав, — огризнулася.

— Ага, — сказала вона сумно зітхнувши і пройшла на кухню. — Красиво. Тату, а можна я вдома теж щось перероблю?

— У своїй кімнаті роби що хочеш.

Мене зсадили на диван. Ігнат плюхнувся поруч. І дивал жалібно скрипнув, а потім голосно хруснув і наг провалився в дірку. Він вилаявся і спробував вибратися. Діма з Маркусом дивлячись на це всі розсміялися. Спочатку мене пересадили на стілець. Бо я завалилася на Ігната. А потім сміючись витягли самого нага.

— Сподіваюся, підлога залишилася цілою. А то мої накопичення не гумові.

— Я начебто не на стільки важкий, — червоніючи сказав наг. — Я компенсую.

— Щось нам не щастить тато. Я їй голову розбила, ти спочатку ногу зламав, тепер диван.

— Ну диван був старий, — сказала я з посмішкою. — Благо я на ньому вже не сплю. Але новий доведеться купити.

Повністю компенсувати я не дала. Попросила сходити в кілька магазинів, де я бачила дивани, і протестувати їх. Мовляв, якщо не зламається, значить міцний.

— Зараз сходжу. Катько, ходімо.

— Я тут тебе почекаю.

Зі здивуванням подивилася на дівчину. Ми з нею не спілкувалися нормально жодного разу. А сьогодні мало того, що спокійно говоримо, так і не сваримося.

— Ми що, з тобою подорослішали?

— Або порозумнішали, — сказала вона спокійно і поставила чайник на плиту. — Іди за диваном. А комусь на роботу пора.

Сказала вона, бо в Діми і Маркуса запищали телефони.

— Ще одне вбивство? — запитала я.

— Так. І найгірше те, що знову обезголовлений труп. Але ми ж сьогодні зловили демона?! — проричав Маркус.

— А він що один тут? — запитала Катька. — Як на мене цих придурків у місті повно. Учора біля нашого будинку рогатого бачила. Довелося обернутися й лупанути хвостом.

Діма з Маркусом уважно подивилися на неї.

— Я намалюю. Але він утік. І він був молодий.

— Маркус принеси папір і олівець зі спальні.

Катя швидко намалювала портрет.

— Це той, що на мене напав, — сказала я.

— Молодий, — сказала Катя, — якби був старшим, то не язиком чесав, а одразу нападав. Мені ж для обороту кілька секунд потрібно. А цього з таким типом багато.

— Так дівчатка, сподіваюся більше бійок не буде? — просив суворо Діма, забираючи портрет.

— А ми ніколи й не билися. Обмін шпильками не беремо до уваги. Ми себе смачненьким побалуємо. Поки Ігнат не повернеться.

Коли чоловіки пішли, Катька запитала:

— Ти з ним спиш? Як він?

— Мені ще немає вісімнадцяти.

Вона здивовано подивилася на мене.

— А як ти тоді вчилася?

— Ну я була впевнена, що мені вісімнадцять. А виявляється, мій вік визначали на око або спеціально зависили, ну коли знайшли. І дали на два роки більше. Потім твій батько визначив точний вік.

— То-то він так із тобою носиться. Зі мною він дуже суворий.

— Тортик у холодильній шафі, дістанеш?

Дівчина дістала торт і подивилася на мене уважно.

— Сама готувала?

— Угу, експериментую іноді. Повинен був якраз настоятися і добре пропитати коржі кремом.

— У мене на це терпіння не вистачає.

— Я його два дні готувала, з перервами. Здебільшого щоб відволіктися, і щоб очі відпочили від білого.

— Чому іменного кошеня?

— Дивне запитання. Я ж не питаю чому саме той фарбований.

— Ну Стас гарний, але придурок. Але він же кіт! А вони рідко віддані.

— Ой, а Стас у нас хто?

— Людина.

— Мені байдуже, хто Маркус. Ми з ним два роки знайомі, і я точно знаю, що ці два роки в нього нікого не було. Хоча зустрічатися ми нещодавно почали. А ходили навколо один одного якраз два роки.

— І не боїшся, що він отримає своє і піде? Знайде свою пару і піде.

— Не боюся, — сказала з усмішкою.

— Ти його пара! Круто! Це так романтично!

— Чай зробиш?

Здебільшого ми мовчали. Катя трохи розпитала мене про моє дитинство і роботу. Зітхнула і сказала те, що мене дуже здивувало:

— Ти пробач мені, я була такою дурепою. Я просто тобі заздрила. Ти приходила раз на рік складати іспити і все! А я кожен божий день тягалася, тато мене щодня віддирав від ліжка, і ми часто сварилися.

— Це все тільки здається так райдужно, коли не потрібно рано вставати. У тебе чудовий батько, тобі з ним пощастило.

— Угу, а ось і він. Швидко.

— Відкрий двері, а то я вб'юся на милицях.

Ігнат подивився на нас, потім помітив торт.

— Про що шепотілися?

— Та так, про своє дівоче. Ну що як диван?

— Зараз привезуть, я оплатив. Не сперечайся мала.

Катя подивилася на мене і хитро посміхнулася.

— Сестричка?

Я тільки очі закотила.

— А цей хто винесе?

— Я домовився, що вантажники спочатку старий винесуть, а потім новий занесуть. Хороший диванчик. З такого вставати не захочеться і головне він розкладається і спати зручно.

— Ти що, перевірив?

— Звісно дочка. Тепер хочу такий до нас додому.

Коли випробувала новий диван сказала:

— Хто ж мене з нього буде виколупувати, а?

— А навіщо тобі? Тобі ногу берегти потрібно.

— А поїсти або у ванну зайти.

1 ... 30 31 32 ... 77
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Всевидяча Нея, Вікторія Хорошилова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Всевидяча Нея, Вікторія Хорошилова"