Читати книгу - "Данина Каталонії"

і відправляли на передову. Бійці Народної армії теж починали відбувати на фронт, і їх урочисто водили вулицями. Проте через загальну втрату інтересу до війни навіть їх проводжали без великого ентузіазму. Той факт, що на папері ополченці були частиною Народної армії, майстерно використовували у пропаганді. Всі заслуги автоматично приписували Народній армії, а якщо траплялись невдачі, то в них, звичайно, звинувачували ополченців. Інколи траплялося так, що ті самі війська в одному випадку хвалили, а в іншому — критикували.

Та окрім усього цього, разюче змінилася суспільна атмосфера. Лише переживши таке самому, можна зрозуміти суть цих змін. Коли я вперше потрапив до Барселони, мені вона здалася містом, де не було класових відмінностей, де зникала різниця між заможними і бідними. І так воно насправді й було. «Модний» одяг не вважався нормою, ніхто ні перед ким не плазував і не брав чайових, офіціанти, квіткарки і чистильники чобіт дивилися вам у вічі, звертаючись просто — «товариш». Я одразу й не зметикував, що це було сумішшю сподівання й маскування. Робітничий клас вірив у революцію, що розпочалась, але ще не перемогла, а буржуа злякалися, тому тимчасово перефарбувались у робітників. Припускаю, що в перші місяці революції багато хто одягав комбінезон та виходив на вулиці, вигукуючи революційні гасла лише для того, щоб врятувати свою шкуру. Тепер все поверталося до звичного стану. У фешенебельних ресторанах і готелях, жадібно гойдаючи дорогі страви, сиділи багатії, в той час як для робітників з їхніми мізерними зарплатами ціни на продукти харчування підскочили до небес. Окрім захмарної вартості абсолютно всього, був постійний дефіцит того чи іншого продукту, що, звичайно, дошкуляло бідним, а не заможним. Здавалося, ресторани й готелі, не мали жодних проблем і діставали все необхідне, проте в робітничих кварталах тяглися кілометрові черги за хлібом, оливковою олією та іншими необхідними продуктами. До цього Барселона вразила мене відсутністю жебраків, тепер же їх було повно. Навколо гастрономів на Ла Рамбла чатували зграї босоногих дітей, які негайно оточували кожного, хто виходив з покупками і жебрали, випрошуючи щось попоїсти. Вже майже не використовувались «революційні» форми звертань — лише зрідка люди казали одне одному «ти» чи «товариш», натомість у вжиток повернулися «сеньйор» і «Ви», замість «Привіт» казали «Вітаю». Офіціанти знову одягли накрохмалені сорочки, продавці в крамницях звично запобігали перед клієнтами. Ми з дружиною зайшли в крамницю купити пару шкарпеток — продавець вклонився нам і заходився потирати руки, як уже не роблять навіть в Англії, де це було прийнято двадцять чи тридцять років тому. Непомітно поверталася також звичка давати на чай. Робітничі патрулі були розпущені, й на вулиці поверталася довоєнна поліція. Невдовзі знову відкрилися заборонені робітничими патрулями кабаре й дорогі борделі[29]. Ситуація з тютюном була хай дрібним, проте показовим прикладом того, як тепер усе орієнтувалося на потреби заможних громадян. Звичайні люди настільки гостро відчували його дефіцит, що на вулицях продавалися сигарети з нарізаної лакриці. Якось я й сам спробував одну. (Окрім мене ще багато хто пробував їх хоч раз.) Франко утримував Канарські острови, де вирощують весь іспанський тютюн, відповідно, уряд мав у своєму розпорядженні лише запаси, зроблені ще до війни. А запасів тих залишилося настільки мало, що тютюнові крамниці відчинялися лише один раз на тиждень і, простоявши декілька годин у довжелезній черзі, ви могли, якщо пощастить, придбати крихітний пакетик тютюну на три чверті унції. Офіційно уряд не дозволяв купувати тютюн за кордоном, бо це означало зменшення золотовалютного резерву, необхідного для утримання війська та інших потреб. Насправді ж ніколи не припинялася контрабандна поставка закордонних дорогих сигарет, таких як «Лакі Страйк» та інші, що приносило постійний прибуток. Контрабандні сигарети можна було відкрито придбати в дорогих готелях, а ще легше просто на вулиці, якщо, звичайно, ви могли заплатити за пачку десять песет (денний заробіток ополченця). Контрабанда була на руку багатіям, а тому на це явище дивилися крізь пальці. Хто мав гроші, міг купити будь-що у будь-яких кількостях, окрім, хіба, хліба, який видавали чітко за нормами. Ще декілька місяців тому, коли робітничий клас отримав, чи здавалося, що отримав, владу, цей контраст між багатством та бідністю був неможливим. Проте нечесно було б звалювати все на політику. Частково це стало результатом безпечного життя в Барселоні, де мало що нагадувало про війну, хіба нечасті повітряні нальоти. Усі, хто бував у Мадриді, зазначали, що там усе геть по-іншому. Спільна біда змушувала людей різних соціальних прошарків згуртовуватися, спонукала до товариськості. Товстун, який жере перепілку на очах голодних дітей, що випрошують хліб, — видовище направду огидне, проте навряд чи вам випаде побачити таке там, де постійно стріляють.

Я пам’ятаю, як за день чи два після вуличних протестів, ідучи однією з фешенебельних вулиць, я натрапив на кондитерську крамницю. Вітрини вгиналися від смачної випічки й цукерок, однак, ціни кусалися. Це був один із тих магазинів, які можна побачити на Бонд-стрит чи Рю де ля Пе. Я й досі пам’ятаю свій жах і подив, що хтось справді витрачав на таке гроші, коли в країні, де йшла війна, катастрофічно бракувало їжі. Ви не подумайте, я не претендую на звання взірця моралі. Пробувши декілька місяців на передовій, я й сам відчував непереборне бажання скуштувати всього: наїдків, вина, коктейлів, американських сигарет, і, зізнаюся, купував усе, що тільки міг собі дозволити. Протягом першого тижня, до початку вуличних протистоянь, я займався деякими справами. Спочатку, як я вже казав, я потурбувався про власний комфорт. Згодом, через переїдання і надмірне вживання алкоголю, мав певні проблеми зі здоров’ям і почувався не дуже добре, тож спав до обіду, їв і знову вкладався у ліжко. В цей же час я вів таємні перемовини про купівлю револьвера, оскільки у позиційній війні він прислужився б краще, ніж гвинтівка. Дістати револьвер було надзвичайно складно. Уряд видавав таку зброю лише офіцерам Народної армії, але відмовлявся видавати її ополченцям. Залишалось єдине — купити зброю в анархістів, які мали таємні склади, звичайно, нелегально. Після тяганини й перешкод один товариш-анархіст усе ж дістав мені маленький автоматичний пістолет калібру 6.6, жалюгідну зброю, від якої вже не було жодної користі на відстані більше п’яти метрів, але це ліпше, ніж взагалі нічого. До того ж у цей час я залагоджував деякі справи, аби покинути лави РПМЄ, приєднатися до іншого підрозділу і вирушити на Мадридський фронт.

Я давно всім казав, що збираюся полишити РПМЄ. Поки я тяжів до анархістів. Вступивши до лав НКП, можна було