Читати книгу - "Офіцер із Стрийського парку"

А сьогодні у «Сан-Сусі» Клим опинився один проти всіх. Почнися бійка — ніхто б не втрутився.

Зараз кожен сам за себе.

— Вдало навідалися? Знайшли того, хто потрібен?

— Пан Лінецький там був, — кивнув Клим. — Чи вдало сходив? Мабуть, так.

— Дізналися щось важливе?

Віко сіпнулся.

— Ані йому, ані іншому товариству розмова про Яблонського не сподобалася.

— Я бачив. Не до вподоби — м’яко сказано.

Кошовий торкнувся віка пальцем.

— Я так і не втяв, Шацький, для чого ви туди зайшли.

— Ви затрималися надто довго. Вирішив перевірити.

— Навпаки, я міг би бути в кафе ще довше. Аби розмова пішла.

— Я змерз.

— Вам не вперше мерзнути на вулиці.

— Гаразд, — зітхнув Йозеф. — Там є бар. Сам би ніколи не наважився переступити поріг. Ви все одно всередині. Я — з вами.

— Тобто вам припекло випити?

— Каюся, пане Кошовий. Маю за собою такий гріх. Ви маєте розуміти — після загибелі Шмуля...

— Пусте, — відмахнувся Клим. — Не захоплюйтесь, на вас тепер пані Естер і діти.

— Двоє з них не такі вже діти! — це прозвучало несподівано різко. — Особливо Рива!

— Що таке з вами?

— Нічого особливого. Перепрошую, — Шацький збавив тон. — Важко тримати себе в руках. Мене вдома ніхто не слухає. Прошу Естер не ходити щодня на цвинтар, — жодної реакції, у відповідь просто мовчить. Рива її супроводжує, вони ніби змовилися. В обох все валиться з рук. Дійшло до того, що до нас почала ходити дружина Лапідуса, підгодовувати Іду з Даніелем. Коли було, щоб ми жебрали, особливо — в Лапідусів?

— Ви ж нічим не можете допомогти. Замість того, аби крутитися біля мене, нехай ваша присутність поруч цими днями доречна, ви б могли бути з родиною. Й самі дбати про неї.

— Але я не годен! Я не можу там бути! Я вмер для них, пане Кошовий!

— Та не мололи б дурниць.

— То не дурниця! Так, як раніше, вже не буде!

— Не лише для вас.

— А пощо мені хтось інший! Ціле місто, ціла країна, цілий світ! Пане Кошовий, руйнується порядок, до якого я звикав двадцять два роки! Рівно стільки, скільки прожив на світі мій Шмуль, мій первісток, моя надія! Я не знаю, як жити далі!

Кошовий поклав руку йому на плече, легенько стис.

— Пані Естер відчуває й переживає те ж саме. Як і діти. Вони не готувалися до наглої смерті Шмуля. До такого ніхто ніколи не готовий. У дружини — така скорбота, у вас вона проявляється інакше. Ви з нею, Шацький, у різний спосіб не находите собі місця.

— Дякую, — Йозеф поволі заспокоювався і, здавалося, зменшувався на очах, хоча перед тим наче виростав, виглядаючи вищим від себе нинішнього на голову. — Ви пояснили мій стан. Та від цього не стає легше. Вибачте, я не мав права показувати слабкість. Зараз вам не до того.

— Хто, як не я, вислухає вас. Усе гаразд, — Клим забрав руку. — Даруйте тепер ви, мені справді треба спробувати довести до кінця справу, за яку взявся.

— Думаєте, вам вдасться? Все ж намацали слід?

— Не знаю, — він зітхнув. — Швидше, ще більше заплутався.

— Прошу?

Кошовий зосередився, повернувся до свого.

— Лінецький розгнівався, коли я при всіх натякнув та його можливу причетність до вбивства. Точніше, натяк зрозумів лише він. Навряд чи хтось ще вловив, інші просто напали на мене з солідарності. Поява чужих, особливо — таких, як я, не вітається тим товариством, навіть якби я стояв мовчки. Але я й хотів чогось подібного. Не думав, що поляк піде на відверту розмову зі мною.

— Значить, він винен, — відрізав Шацький. — Я за десять років звик довіряти вашим висновкам.

— І маєте знати: я часто помилявся.

— Не тепер.

— Чому ви впевнені? Ви ж навіть не знаєте, про що мова!

— По дорозі сюди ви мені розказали. Той Яблонський витратив на щось грубі гроші, за які відповідав Лінецький. Ганьба. Пани офіцери за таке вбивають.

— Чому ж, коли так, Лінецький не спорожнив гаманець своєї жертви?

— Пане Кошовий, повірте: часом повертається так, що гроші перестають важити. Зведення рахунків, помста...

— Все мудро кажете, я готовий погодитися. Проте, — Клим втримав паузу, старанно обдумуючи наступну фразу, призначену не так Йозефу, як собі, — саме фінанси їх посварили. Якщо нестачу треба покрити, зведення рахунків цього не виключає. Припустімо, ображена честь та гонор вимагають кривавої помсти. І Рафал Лінецький її втілив. Але ж, Шацький, втрачені гроші — теж справа честі. І повернути їх треба. Чому він залишив їх у гаманці свого кривдника — загадка.

— Розв’яжемо її — знайдемо вбивцю.

— Логічно. Просто я подумав: Лінецький міг мати можливість не перейматися грішми. Залагодив свою проблему в спосіб, невідомий нам, і лишилося тільки помститися за поругану честь. Вирішення фінансових питань є для нього своєрідним алібі.

— Хтозна, — знизав плечима Шацький. — За вами все одно останнє слово.

— І то так, — погодився Клим. — Але хочу того чи ні, мушу перевірити сказане ним.

— Що ж він вам сказав?

Кошовий вказівним пальцем зсунув капелюха на потилицю.

— Нібито є двоє стрільців. Про них щось знає поліція. Лінецький свідчив про Яблонського. Вони — теж. До пуття він, зрозуміло, нічого не пояснив. Але поліція напевне мала інший привід допитати якихось стрільців. І в тій історії замішаний Яблонський.

— Звідки пан Лінецький це знає?

— Не має значення. Мені цікавіше, чому про таку пригоду мені нічого не сказали наші. Бо Арсенич мав би знати. А Снігур — тим більше. І якщо він знає, але навмисне приховав, — картина виглядає непривабливо. Й не нашу користь.

До поліційної дирекції Кошовий пішов сам.

Шацького після тривалих перемовин відпровадив до Кракідалів, тим більше, що Естер уже мала б прийти із цвинтаря. Клим знайшов слова, аби переконати Йозефа: той мав би бути зараз удома, з родиною. Попрощавшись із