Читати книгу - "Людина у човні, Vladyslav Derda"

"Тепер слухайте ви, які кажете: Сьогодні або завтра підемо до цього міста й перебудемо там один рік, і будемо торгувати та заробляти! Ви, котрі не знаєте, що завтра станеться, яке ваше життя? Адже це пара, що на мить з'являється, а потім зникає. Замість того, щоб вам говорити: Коли Господь забажає, і ми будемо живі, то зробимо те чи інше. А тепер ви хвалитеся у своїх гордощах. Усяка така хвальба лиха. Отже, хто знає, як робити добро, але не робить його, той має гріх." 

(Біблія, Якова 4:13-17) 

Коли усе закінчилось ми вирушили до ще одного місця. Це була будівля, що нагадувала школу, на яку я звернув увагу ще вчора, але то була не зовсім школа, як я собі думав. Велика будівля, що постала перед нами являла собою дитячий будинок, я зрозумів це одразу ж як у її вікнах постали милі обличчя діточок.

Звісно більшість дітлахів ще спала, але поодинокі оченята вдивлялись у цей світ зі своїх вікон. Будівля була великою і гарною, просторе подвір'я з усім необхідним, ігровий майданчик, площадки для волейболу, тенісний корт, баскетбольна площадка і багато іншого. Кілька автобусів стояли на парковці, а значить діти  мали змогу подорожувати. Інше питання наскільки реальними були ті подорожі для яких призначались ці здоровенні автобуси. Дивно, чому я одразу отак почав перейматися? Бо см такий, знаю що таке приют, чи мені не байдуже взагалі, бо я така людина, що переймаюся за всіх і завжди? Як я взагалі полюбив бої? А може мене змусили їх полюбити? Та чи можна змусити когось щось полюбити?

- Минулого тижня ми їздили в аквапарк, якби ви бачили ті обличчя! - заговорив пресвітер, розвіявши мої думки.

- Можу тільки уявити, якими щасливими вони були! - відкликнувся я. 

- А два тижні тому, ми відвідували зоопарк, це ще та насолода, для них! - із захопленням продовжував Біллі.

- Це чудово, але дозвольте запитати, звідки у вас на це гроші, хто може бути благодійником такого маштабу?

- Містер Джошуа попіклувався про це! - гордо промовив Біллі.

- Джошуа? Хіба ж він не ховав усі свої статки в банках? - посміхнувся я, здається я недооцінював свого друга.

- Хоч ви і його друг дитинства, проте погано знали його! - пресвітер сказав це ез удь яких докорів, лишень що підкреслити значимість Джошуа.

- Знали? - запитався насторожливо. - Ні, знаю! - заперечив я.

- Ех містере Матіас! - він зупинив свій крок і тяжко вдихнув повітря.

- Чому ви зупинилися? 

- Важко про це говорити, навіть не знаю як вам сказати! - Біллі відверто засмутився і опустив свої втомлені очі. - Нажаль містер Джошуа вже у найкращому із світів, він відійшов від нас у вічність! - важко промовив Грін, слова його були наповнені смутку.

- Що? Заждіть, що ви таке кажете містере Біллі? - я не повірив його словам, я просто втратив стійку землю під собою. - Я ж отримав його листа, він написав його мені! 

- Листа ви отримали, але минуло вже три місяці, мені ояче про це говорити, але я сказав вам правду, гірку, ае правду! - промовив пресвітер.

- Але ж як? Як це можливо? Поясніть мені прошу вас! - я відмовлявся вірити в почуте, пори усю правду, я б хотів повірити у неправду, що мій друг живий, але відсутній через справи, подорож, чи власні особисті питання.
 
- Мені дуже шкода. Усі серця які знали його, наповнені скорботою і жалем!

- Не можу в це повірити, я їхав два дні зі своєю сім'єю, щоб зустрітись із єдиним другом у моєму житті, ми не бачилися з самого дитинства, а ви кажете, що його немає. У мене немає слів! - я ще ніколи в житті так не засмучувався, мені хотілося заплакати. 

- Ходімо до кабінету, щоб не полошити дітей, я усе вам розповім! - Біллі вказав на двері і відчинив їх ключем, щоб ми могли увійти в середину, я непевно пішов слідом за ним.

***

- Хочу наголосити на найважливішому містере Матіас, ви аж ніяк не запізнилися, ви шоковані, вибачте мене, що я так одразу, хоча я намагався знайти як омога слушнішої миті для цього! 

- Запізнився, клята пошта, завжди вони так, а що мені робити з цим? Скажіть містере Біллі, що робити? 

- Випийте води, і постривайте звинувачувати пошту! - він підніс мені стакан з водою.

- А кого мені звинувачувати? - я вз'яв стакан з його рук.

- Нікого не потрібно звинувачувати, таке наше життя, занадто коротке і непередбачуване, зазвичай смерть кожного із нас занадто неочікувана подія, для інших! - промовив він.

- Занадто коротке я б сказав! 

- Насправді це так, але ви знаєте з написаного у листі, що сталося з містером Джошуа! - продовжив він.

-  Що він єдиний хто вижив з тієї експедиції!

- І це було справжнім чудом, бо вижити при такому падінні майже неможливо. Проте його ліва рука і нога залишились майже нерухомими, а внутрішні органи не могли після нормально працювати!

- Через це він помер?

- Так, організм нажаль не справлявся з тими ускладненнями, які він отримав і з часом просто здався!

- А що медицина? В нього ж були гроші на неї? - занепокоєно запитав я.