Читати книгу - "Покохай мене, Юлія Ройс"

– Ти скажеш щось? – питає Марк, а я розгублено на нього дивлюсь.

– Що ти хочеш від мене почути? – кажу. – У мене немає слів. 

– Ти тільки Тіму не кажи, – просить. – Він – мій друг. Я не хочу його втрачати, але ти… 

Марк торкається теплою долонею моєї щоки. Я ж заплющую очі й намагаюсь зібрати думки докупи. В мене таке відчуття складається, що мої рідні краще за мене знають, як мені жити. Мама зі своїм невдоволенням, тато, котрому взагалі на все начхати, і Тім. 

Мій Тім… Ну як він міг? Я ж говорила йому, що Марк мені подобається. Він бачив, як я страждаю від цих почуттів. А що зробив сам? Заборонив другові до мене наближатися!

– Теє, – шепоче Марк, і я зустрічаюсь з ним поглядом. – Ми можемо зустрічатися таємно. Якщо ти хочеш…

– Тобто вдень ти будеш зі Златою, а ніч буде для мене? – ціджу. – Ні, дякую. 

Відсовуюсь, і Марк забирає руку. Зараз я дуже зла, і на нього в тому числі. Марк здається мені малим хлопчиком. Боїться втратити друга і не хоче боротися за мене. Якщо не хоче, то може і не має за що боротися? 

– Мені треба відпочити, Марку. Завтра фінал конкурсу, – кажу. 

– Добре, – він хапається за ручку дверей. – Теє, Тім не просто так заборонив мені наближатися до тебе. В нього була причина. 

– Та невже? – фиркаю. – Не поділишся, що за причина?

– Пробач, ні, – Марк не дивиться мені в очі. Цікаво, що це за причина така, що мій брат пішов на таке? 

Коли він залишає салон, я чекаю, щоб Марк забрав свою автівку з дороги. Він їде в місто, а я – в інший бік. Додому. 

Машина Тіма на подвір’ї, але я не збираюсь з ним говорити. Підставляти Марка – це останнє, чого я хочу. Він дійсно дуже цінує дружбу з моїм братом. 

Мама у вітальні, але я не йду туди. Відразу піднімаюсь у свою кімнату і зачиняю двері. Кидаю сумку на підлогу і лягаю на ліжко. 

Болить все тіло, але це не погано. Біль допомагає мені відволіктись від проблем. 

Сама не помічаю, як засинаю, навіть не повечерявши, тому прокинувшись серед ночі йду спочатку в душ, а тоді на кухню. 

Вмикаю світло, готую собі бутерброди та чай. Сиджу, жую свою пізню вечерю і думаю про Марка. Він не хоче втрачати Тіма і не хоче розповідати свою таємницю. З одного боку, я його розумію, але тільки з одного. Марк здається мені боягузом, котрий не може поглянути страху в очі. 

Я знаю, яким він може бути. Бачила, як палали його очі тієї ночі, коли ми виграли перегони. Марк завжди здавався мені сильним, але не цього разу. 

Чи розчарувалася я в ньому? Не можу сказати. Не можу, тому що не знаю справжні причини таких його вчинків. 

Чи кохаю я його менше після почутої правди? Мабуть, ні.

Чи змінює це щось? Теж нічого. 

Наступного ранку залишаю будинок ще до того, як прокидається мама і брат. Знаю, що уникати їх вічність не вийде, але сьогодні мені треба бути зібраною, саме тому від самого ранку готуюсь до фіналу. 

Знову зачіска, макіяж і сукня. Знову репетиція. 

Я бачу, як хвилюється Марія, і дуже не хочу її розчарувати. 

Сподіваюсь, що тато приїде на фінал. Маму не чекаю. 

Коли ми з Вадимом виходимо в зал, тримаючись за руки, я шукаю поглядом знайомі обличчя. Тім, Каріна, Марк і Злата. А ще бачу Оскара. Він махає мені рукою, а я усміхаюсь йому. 

Батьків немає… 

– Все гаразд? – питає Вадим. – Ти занадто напружена. 

– Я зараз, – намагаюсь заспокоїтись. Напруження сковує рухи, і я буду припускатись помилок. Це погано. 

Відвертаюсь від глядачів і кілька разів глибоко вдихаю. Я маю впоратися. Марія на мене покладається. З усіма проблемами я можу впоратися потім, а зараз є лише це місце і ми з Вадимом. 

Вмикається музика і ми стаємо на позицію. Вадим не зводить з мене погляду. Він не впевнений, що я зможу це зробити. Я усміхаюсь йому і відчуваю прилив сил. 

Танці – це те чим я живу. Ніхто цього не змінить. Проблеми можуть зачекати, поки не зупиниться музика, а поки що в мене лише одна думка в голові – я маю перемогти!