Читати книгу - "Твердиня, Максим Іванович Дідрук"

Поверталися назад до Куско вже в темряві.

XXVI

27 липня 2012, 19:48 (UTC -5)

Хостел «Samay Wasi Youth»

— Айк Мітчелл, — простягнув руку високий двадцятирічний хлопчина з гострим підборіддям і відстовбурченими вухами.

— Ґрем Келлі, — мулат відповів на привітання. — Ти звідки?

— Броктон, Массачусетс[61].

— Чикаго, — випереджаючи запитання, сказав Ґрем.

— Круто, — кивнув Айк.

У загальній залі було гамірно. Ніч видалася холодною, кусюче нічне повітря прогнало бекпекерів із відкритої тераси, згуртувавши всіх у просторій вітальні на першому поверсі.

Левко, підібгавши ноги, сидів у зручному глибокому кріслі навпроти вузького вікна, проте почувався некомфортно. По-перше, він вимотався. Блукання високогірними руїнами, холодна розріджена атмосфера та передозування інформацією буквально розчавили його. Заледве вистачало сил підносити чашку з чаєм до рота. А по-друге… між Левковим кріслом і стіною з рядом вузьких вікон тягнувся стіл, займаючи майже половину вітальні. Стіл обступали переважно вихідці з Північної Америки — канадці й американці. Як і решта, вони пили чай з листя коки, ділилися враженнями, голосно сміялися. Серед них тупцяли Ґрем і Сатомі. Ґрем — зрозуміло: він американець, тобто свій, а Сатомі була милою, чарівно всміхненою японкою, яку радо зустрічали в будь-якій компанії.

— Це моя дівчина, Меґан, — Айк відрекомендував Ґрему худюще пласкогруде дівчисько з чорними очима, а потім по черзі показав на хлопців, що сиділи далі вздовж стола: — А це мої друзяки Ленс та Едді, — на вигляд ніхто з них не мав більше як двадцять.

— Здоров, чуваки! — підняв руку мулат.

Хлопці відповіли на вітання та повитягали голови, всім своїм виглядом показуючи, що чекають, коли їх новий знайомий відрекомендує супутницю.

— Це моя подруга Сатомі. Зі мною ще Лео, — Ґрем недбало тицьнув рукою за спину; потім розвернувся, намацав поглядом Яна в суміжній залі та нерозбірливо доказав: — Ян і… і Сем, який уже хропе нагорі.

— Привіт, Сатомі! — гуртом привіталися Ленс та Едді.

— Привіт, хлопці! — з потішним акцентом відповіла японка.

Левко сидів одразу за ними, водив пальцем по прохололій чашці та скреготав зубами. Йому хотілося підсісти, вклинитись у компанію (і це виглядало б нормально у молодіжному хостелі), проте він звично вагався, комплексував: через зовнішній вигляд, через слов’янський акцент і через, як йому здавалося, відсутність почуття гумору.

У сусідній кімнаті, що правила за продовження вітальні, було трохи вільніше. Кілька бекпекерів дивилися другосортний бойовик початку 90-х, вибравши фільм із колекції старих VHS-відеокасет; якась дівчина, спершись на диван, напівлежала на підлозі та з навушниками у вухах читала «Мізері» Стівена Кінга (потерте видання у м’якій палітурці); неподалік двоє дівчат, також на підлозі, грали в настільну гру, що її дістали з шафи на рецепції; а з іншого боку кімнати, попід сходами на другий поверх, троє хлопців приклеїлися до комп’ютерів з архаїчними коробкоподібними моніторами. Один із цих трьох — Ян Фідлер — писав листи додому. Сьоми не було. Ще півгодини тому він піднявся до спільної спальні та вже, мабуть, спав.

— Чим займаєшся? — поцікавився Ґрем у Айка.

Левко несамохіть слухав їхню розмову.

Айк знизав плечима.

— Та нічим. Звалив із дому, подорожую. Мій старий після школи надумав запроторити мене до МІТ[62], навіть за перший курс заплатив, але воно мені… — хлопець витиснув криву усмішку та розвів руками. — Знаєш, мені той диплом треба, як друга дірка в задниці. То я й подався світами. Вже півроку вдома не був.

— Ти не схотів до МІТ? — Ґрем здивувався. Для багатьох ровесників Айка МІТ був недосяжною мрією.

— Предки мають власну фармацевтичну компанію. Зараз справи не дуже, особливо через тиск із боку «Пфайзера»[63], але старий однаково впирається, не хоче продавати. Для нього то справа всього життя, шариш? — Айк сьорбнув чаю. — Але я думаю, що то лише питання часу. Йому вже довелося продати їм кілька патентів.

— Патентів на що?

— На ліки. «Bextra». Чув таке?

— Ні.

— Це знеболювальне. Словом, «Pfizer» так чи так дотисне старого, і він продасть компанію. Грошей має вистачити до кінця життя. На біса вчитися?

— Розумію, — протягнув Ґрем. — А зараз із бабками як?

— Надсилають, — Айк самовдоволено хмикнув. — Куди вони дінуться? Це ж предки.

Левко скреготнув зубами дужче.

— Щастить тобі, — наморщив лоба мулат.

— А в тебе що?

— Схожа історія. Батько працював у консалтинговій фірмі, коли звільнявся, отримав пакет акцій як бонус. Це, звісно, не власна компанія, та на життя вистачає.

— Геморою менше, — вставив ремарку Айк.

— Стопудово. Коротше, мене запроторили до Королівського технологічного інституту у Швеції.

— А, чув про такий. То ти живеш у Стокгольмі?

— Живу. Щоправда, на другому курсі я покинув університет.

— І? — вигнув брову Айк.

Тепер уже Ґрем розвів руками.

— І грошей мені більше не дають.

— За що живеш? — запитала Меґан.

— Викладаю англійську.

Дівчина реготнула.

— Добре бути американцем.

— А шведки як? Класні? — нібито ховаючись від Меґан, підморгнув Айк.

— Я все чую! — вона вліпила хлопцю потиличника. Айк втиснув голову поміж пліч і засміявся.

— Божественні! — прицмокнув Ґрем. Едді та Ленс загигикали. — Та японки кращі, — мулат зиркнув на Сатомі.

Сатомі зашарілась.

— Де Нейт? — нараз стрепенуся Ленс, обвівши поглядом залу.

— Мабуть, пішов у місто, — кинув Едді. — Як завжди, по пійло.

— О-о-ох, — простогнала Сатомі, — як він може пити на такій висоті?

Меґан з Айком переглянулися.

— Ну, ми третій день у Куско, — зауважив хлопець. — Адаптувались.

— І ти не знаєш Нейта, — прискаливши око, доказала чорноока американка. — Він, якщо не ввіллє в себе чогось, що горить, стає скаженим.

— Він завжди скажений, — пробасив з-за її спини Ленс.

Решта відповіла одностайним реготом.

Левку невимовно хотілося спати, проте він не йшов, похнюплено спостерігаючи, як Ґрем і Сатомі розважаються в новій компанії.

Упадало у вічі, що, незважаючи на тісноту, люди за столом розділилися на два гурти. До першого входили Айк і його приятелі — вісімнадцяти-двадцятирічні янґстери[64], ще вчора шмаркаті тинейджери, для багатьох із яких подорож до Перу — перший виліт за межі Сполучених Штатів. Другий складався із більш зрілих хлопців і дівчат віком від двадцяти восьми до тридцяти двох років. Ззовні значні відмінності не проступали, бо і перші, й другі були підтягнутими, засмаглими, хлопці — з відпущеними бородами. Розбіжності проглядались у деталях: старша група мала дорожчі, хоч і не найновіші смартфони («iPhone 4S», «Samsung Galaxy S II»), дорогі фотоапарати, планшетні комп’ютери; молодші користувалися дешевими та більш популярними серед молоді телефонами, з їхніх кишень стирчали звичайні «мильниці», а планшетів не було взагалі.