Читати книгу - "Сторожова застава"

Не звіряче воно було, і не пташине, — із нутра непрохідних плавнів у хлопця вдивлялося людське око!

З Вітькового горла вихопився тихий зойк. Проте ні Лидько, ні дід Овсій мовби й не чули того. А око, здавалося, пронизувало своїм гострим поглядом Вітька наскрізь, і не лишилося, мабуть, в його душі нічого, чого б воно не бачило...

Нараз око змигнуло і щезло. Потому почувся легенький плюскіт і на середину протічка вихопилися дрібні брижі.

— Діду... — прошепотів Вітько. — Тут хтось є...

Проте дід Овсій не відповів. Він поплював на руки і діловито взявся за тичку. І знову — перший заворот, третій, сьомий... Нарешті човен виплив на широке плесо. Дід звівся на ноги, приклав долоні до вуст і упівголоса погукав:

— Велесе, дідьку болотяний! Чи місяць на дереві?

— Бу-у, — ревнуло у відповідь з глибини болота.

Від того тужного ревиська у Вітька стало сторч волосся на голові. Лише за хвилину він збагнув, що то подавав голос водяний бугай, не така вже й велика болотяна птаха.

А дід Овсій вів далі:

— Велесе, дідьку болотяний! Чи груші на вербі?

— Бу-у! Бу-у! — двічі відгукнувся водяний бугай. Цього разу ніби з іншого місця.

Дід Овсій опустив руки і замислився. Лише вуста його ворушилися, начебто він розмовляв сам з собою. Врешті, знову приклав долоні до рота.

— Велесе, дідьку болотяний! А чи вуглина впала на поріг?

Від того запитання Лидько стріпнувся і знову завмер.

Минуло, здається, немало часу, доки з глибини болота долетіло геть віддалене:

— Бу-бу-у!

— Ху-ух! — з полегкістю видихнув Лидько і раптом ні з сього, ні з того ляснув Вітька по плечу.

— Спаси тебе Боже, Велесе! — подякував дід Овсій дідькові болотяному і взявся за тичку. — Бувай здоровий!

— Бу-у... — долинуло ледь чутно і затихло.

А потім дід ще довго кружляв чистоводами та протічками, аж доки вони, нарешті, вибралися на берег. Неподалік у сутінках маячіла сторожова вежа римівського Городища.

— Ану киш додому! — звелів хлопцям дід Овсій. — У мене тут є ще деякі справи.

І знову відштовхнувся тичкою від берега.

Хлопці підтюпцем подалися нагору до Римова. Лидько мовчав, як і раніше. Хіба що кілька разів зиркав у Вітьків бік і таємниче усміхався.

— Слухай, Лидьку, що там ревіло? — врешті не витримав Вітько.

Відповів Лидько лише біля крайніх хат.

— Дух то був болотяний, Мирку. Не доведи Господь чужинцеві чи зраднику потрапити до його лабет! Від дідькового погляду ніщо не сховається.

Вітько згадав людське око в очереті і мимоволі здригнувся.

— І він...

— Атож, захотів побачити тебе. Ти ж, Мирку, вже стільки часу тут живеш, а він тебе ще й не бачив. То ж коли випадково злапає коло болота — бути страшній біді. От дід Овсій і вирішив показати йому тебе.

— То він що — знайомий з самим дідьком болотяним? — вражено запитав Вітько.

— Не знаю, Мирку, — відказав Лидько. Проте по його очах Вітько зрозумів, що Лидько дещо про дідька знає, проте не хоче признаватися. Що ж, тоді, мабуть, і розпитувати не варто. Може, це якась надто вже важлива таємниця.

І все ж Вітько не втримався.

— А що означають оті груші на вербі? — запитав він.

Проте Лидько лише приклав руки до грудей.

— Не питай про це, Мирку! Не можу я про це казати. Не можу, розумієш?

— Розумію, — відказав Вітько.

Навколо вогнища

Та коли чесно, то Вітько неабияк образився на Лидька. Теж мені, знайшов від кого критися! А він же, Вітько, нічого й ні від кого не приховує. Розповів, звідкіля з'явився. Навіть прийоми боротьби, які знав, показав.

Проте образа швидко минулася, бо незабаром у Римові стало навдивовижу гамірно. Майже у кожному дворищі палало багаття, і довкола нього сиділо по кілька озброєних чоловіків. То були ратники з довколишніх сіл.

Яскраво палало таке багаття і в дворі тітки Миланки. Гості саме всідалися до вечері. Розпашіла тітка Миланка з донькою заклопотано метушилися навколо них.

Та ледве Вітько з'явився на подвір'ї, як тітка Миланка, забула про гостей і кинулася до нього.

— Де тебе носило? — запитала вона. — Інші хлопці вже давно повернулися, а ти...

— Я з дідом Овсієм плавав на болоті, — відказав Вітько.

Тітка Миланка завмерла.

— І дідько болотяний тебе... Ой, що це я!

Вона приклала обидві долоні до вуст. Здається, навіть тітка Миланка не наважувалася згадувати болотяного духа.

— Все гаразд, — заспокоїв її Вітько. — Лидько сказав, що тепер мені нічого не загрожує.

— Ой, синку... — тільки й змогла відповісти на те тітка Миланка. Вона похапцем поцілувала Вітька в тім'я і знову поспішила до вогнища, бо голодні гості вже почали ремствувати.

Вітько не відставав від тітки, бо ж згадав, що сьогодні з самого рання не мав і ріски в роті.

Проте по дорозі його перехопила Росанка.

— Повечеряємо, Мирку, в хаті, — сказала вона.

Росанка підкладала Вітькові найсмачніші шматки.

Сама вона майже нічого не їла.

— А той... Попович не заходив, бува? — запитала вона таким байдужим голосом, ніби йшлося про якусь другорядну річ.

— Заходив, — відказав Вітько, наминаючи куряче стегенце. — Питав про тебе.

— І що?

— А нічого. Поїхав за Сулу. Такий смутний поїхав...

По Росанчиному обличчю промайнула тінь. Проте дівчина тут же задерикувато стріпнула русявою косою.

— Нехай посумує. Це йому не зашкодить... — Вона озирнулася і пошепки спитала: — Кажуть, тебе возили на болото?

Упрохувати Вітька не довелося. Росанка слухала і час від часу злякано зойкала.

— Ой, Мирку... Я б на твоєму місці одразу померла, якби побачила оте око... І водяний бугай ревів? Яке жахіття!

— Ага, ще й як ревів! А дід Овсій почав щось кричати йому про груші на вербі.

Росанка полохливо озирнулася на двері.

— То, мабуть, заклинання якесь, — пошепки сказала вона. — О, цей наш дід Овсій... Хочеш, розкажу про нього?

Виявляється, дід Овсій доводився Росанці далеким родичем. Колись був він дружинником у