Читати книгу - "Глибоко під водою"

Перечитую розділ Нел Ебботт про Лорен Таунсенд. Там не багато розповідається. Вона була нещасливою дружиною, закохана в іншого. Написано про те, що з нею відбувалося щось химерне, що вона була немов відсутня — може, це депресія? Зрештою, хто знає? Це ж не Святе Письмо, це просто версія історії від Нел Ебботт. Мабуть, дивне відчуття, подумала я, — сприйняти чужу трагедію і записати її як свою власну.

Перечитуючи розділ, я не розуміла одного: як Шон міг залишитися тут? Навіть якщо він і не бачив її падіння, він був там. Що ж, блін, від цього з людиною робиться? І все-таки. Він, напевно, був маленький. Шість чи сім років? Діти можуть блокувати подібні травми. А батько? Він ходить понад річкою щодня, я бачила його. Уявити лише. Проходити щодня повз те місце, де втратив когось. Я взагалі не уявляю, як воно. Але, з іншого боку, може, він по-справжньому нікого й не втратив? Звідки мені знати, як це — жити з таким горем?

Частина друга

Вівторок, 18 серпня

Луїза

Горе Луїзи було мов річка — постійне й мінливе. Ним бігли легкі хвилі, воно виходило з берегів, утворювало закрути й плинуло, іноді — холодне, темне й глибоке, іноді — швидке й сліпуче. Її провина була теж плинною, вона просочувалася через тріщини, коли вона намагалася поставити загату на її шляху. У Луїзи бували гарні й погані дні.

Учора вона пішла до церкви подивитися, як Нел закопують у землю. Насправді — і їй слід було знати — цього не сталося. Однак вона подивилася, як Нел пересувається туди, де горітиме — так що, можна сказати, день був вдалий. Навіть вияв емоцій — вона мимоволі ридала протягом церемонії — став катарсисом.

Але сьогодні, схоже, на неї чекає повний абзац. Вона відчула це, коли прокинулася: не присутність, а відсутність. Той захват, який охопив її спочатку, та мстива задоволеність тепер слабшали. І ось тепер, коли Нел стала попелом, Луїза залишилася ні з чим. На жоден поріг не покладе вона свого болю і страждання, тому що Нел не стало. І вона турбувалася, що врешті-решт єдине місце, куди вона зможе принести своє страждання, — то нині її власний дім.

Дім її чоловіка і сина. Отже, сьогодні буде не день, а повний абзац, і йому треба буде подивитися в лице — і змусити відвести очі. Луїза вирішила: час рухатися далі. Треба їхати, доки ще не запізно.

Луїза та її чоловік, Алек, сперечалися щодо цього — то були такі слабенькі, спокійні суперечки — уже кілька тижнів. Алек відчував, що було б краще переїхати до нового навчального року. Вони повинні дати Джошеві почати той рік на абсолютно новому місці, стверджував він — там, де ніхто не знає, хто він. Там, де він не стикатиметься повсякчас із відсутністю сестри.

— То він буде змушений ніколи не говорити про неї? — запитала Луїза.

— Він говоритиме про неї з нами, — відказав Алек.

Вони стояли на кухні, говорили напруженими й приглушеними голосами.

— Нам треба продати цей будинок і почати все спочатку, — сказав Алек. — Я знаю, — сказав він, піднявши руки, коли Луїза стала протестувати. — Я знаю, що це її дім.

Тоді він замовк, поклавши свої великі руки в сонячних опіках на стіл. Він немов відчайдушно шукав виходу.

— Ми повинні почати якесь нове життя, Лу, заради Джоша. Якби були тільки ти і я…

Якби вони лишалися тільки удвох, подумала вона, вони б стрибнули за Кейті в воду й покінчили з цим. Правда ж? Вона не була впевнена, чи зробив би так Алек. Вона раніше думала, що тільки батьки можуть зрозуміти всеосяжну любов, але тепер вона гадає, що тільки матері з нею знайомі. Алек відчував горе, звичайно, але вона не була впевнена, що він відчував розпач. Чи ненависть.

Тож шлюб, який здавався їй непорушним, почав давати тріщини. Але, звичайно, раніше вона нічого не знала. Тепер було очевидно: жоден шлюб не може пережити цієї втрати. Вона завжди сидітиме між ними — і жоден з них не зможе зупинити її. Гірше, що жоден з них нічого не підозрював. Коли вони обоє лягли в ліжко й заснули, а потім зранку побачили її порожнє ліжко, то ні на мить не уявляли собі, що вона буде в річці.

Для неї, Луїзи, немає жодної надії, думала вона; для Алека — трохи, але Джош інший. Джош сумуватиме за сестрою щодня усе життя, але він може бути щасливий — і буде. Він понесе її із собою, але він також буде працювати, мандрувати, закохуватися, жити. І найкращий шанс для нього — поїхати звідси, із Бекфорда, від річки. Луїза знала, що її чоловік має рацію.

Десь усередині вона вже знала, вона просто не хотіла зізнатися собі в цьому. Але вчора, дивлячись на сина після похорону, вона була охоплена жахом. Його змучене, стривожене обличчя. Те, як він здригався від будь-якого шуму, зіщулювався, як переляканий собака, у натовпі. Те, як він постійно поглядав на неї, наче повернувся у раннє дитинство, перестав бути впевненим у собі дванадцятирічним хлопцем, перетворився на зляканого, нещасного малюка. Його необхідно забрати звідси.

А все ж саме тут Кейті робила перші кроки, говорила перші слова, гралася у хованки, ходила колесом по всьому саду, борюкалася із молодшим братом, потім заспокоювала його, сміялася, співала, плакала, ранилася до крові, обіймала маму щодня, повертаючись зі школи.

Проте Луїза вирішила. Як і її дочка, вона була рішуча, хоча це рішення далося їй непросто. Просто встати з-за столу на кухні, підійти до сходів, потім піднятися на них, взятися за дверну ручку, натиснути, щоб увійти в її кімнату востаннє. Тому що саме таке було в неї відчуття. Востаннє це буде її кімната. Відсьогодні це буде щось інше.

Серце Луїзи стало мов цурка; воно не билося, тільки боліло, дерло м’які тканини, розривало жили й м’язи, заливаючи її груди кров’ю.

Хороші дні й погані.

Вона не