Читати книгу - "У лісі-лісі темному"

— А тут є сусіди? — поцікавився Том.

— Так, десь за півкілометра звідси є хутірець, — Фло показала рукою, — і ферма внизу в долині.

— Знаєте, — мої думки линули вголос, — мене лякають не сліди. А те, що якби не сніг, ми навіть не знали би про них.

Усі поглянули на білий чистий килим між будинком та лісом. Мої сліди після пробіжки давно замело. Шанси дізнатися, чи тут хтось вештався, зводилися нанівець. Ми довго стояли мовчки, обмірковуючи факти, миті, коли за нами могли стежити, а ми навіть про те не здогадувалися.

Фло підійшла до вікна, покрутила замок. Усе надійно зачинено.

— Добре! — жваво мовила вона. — Піду перевірю задні двері. Припиняймо ці сумні розмови й випиймо щось.

— Ось цей, — кинув Том тверезо. Узяв мою порожню чарку й приготував подвійний. Цього разу я не заперечувала.

19

Коли піднялася нагору, щоб перевдягтися перед вечерею, Ніна сиділа на ліжку, обійнявши голову руками. Вона підняла до мене сіре й змучене обличчя. Від звичного іронічного сарказму не лишилося й сліду, я ще раз уважно на неї поглянула.

— З тобою все нормально?

— Так, — вона відкинула назад блискуче темне волосся й підвелася. — Я лишень… мені вже бракує сил тут зоставатися. Таке враження… Що ми знов у школі, я знову починаю згадувати все, що тоді ненавиділа в собі. Таке враження, що нас закинули на десять років назад. У тебе нема такого відчуття?

— Не знаю, — я сіла на ліжко, розмірковуючи над її словами. Учора в мене були точнісінько такі ж думки, проте сьогодні засвітла це не видавалося надважливим. Клер, яку я знала зі школи, нізащо б не морочилася з Фло без вагомої причини. Вона б кивала, реагуючи на дурнуваті ремарки Фло, водила б її за носа, провокуючи на ще більші дурощі, тримаючись осторонь, кепкувала би та насміхалася б. Нічого з колишньої жорстокості цими днями я не помітила. Навпаки, здивована її терпимістю. Воно, звісно ж, зрозуміло, що у Фло є певні проблеми, і намагання Клер допомогти викликало лише повагу. Не знаю, чи я змогла б витримати це дівча навіть десять днів, що вже говорити про десять років. Клер вочевидь була кращою людиною, аніж я вважала.

— Я думаю, Клер дещо змінилася, — вела далі. — Вона здається більш… — шукала потрібне слово. Можливо, його й не існувало. — Вона видається більш доброю, так мені здалося.

— Люди не змінюються, — гірко відповіла Ніна. — Вони лишень починають майстерно приховувати свою суть.

Кусала губи, переварюючи почуте. Це правда? Я змінилася, принаймні так я себе переконувала. Я стала впевненою у своїх силах, самодостатньою. У шкільні роки я постійно шукала підтримки та стверджувалася завдяки друзям, намагалася бути такою, як усі, прагнула догодити. Але, врешті-решт, до мене дійшло, що це просто неможливо, що я щасливіша, коли одна.

Ймовірно, Ніна мала рацію. Можливо, я лише навчилася приховувати дивакувате розпачливе дитя, яким колись була. Можливо, нова я — це лише тонка кірочка, яку, придавивши, можна розколоти.

— Я не знаю, — мовила Ніна. — Я лише… Тобі не здається, що обід минув жахливо?

І це таки правда. Неперервні балачки лише про весілля. Місце для церемонії. Сукня Клер. Сукні дружок. Чи копчений лосось — це не занадто для закусок, чому для вегетаріанців завжди пропонують козячий сир?..

— У нас не наречена зациклена на весіллі, а дружка. Якщо ще раз доведеться слухати про весільні стрічки, воскову депіляцію, промову друга нареченого… Ти можеш серед цього всього уявити Джеймса?

Я навмисне уникала думок про Джеймса, весілля. Це як рана, яку боїшся зачепити. Я спробувала й чітко зрозуміла, що не могла. Джеймс, якого я пам’ятала, — з вибритою потилицею та волоссям, зібраним у вузол, порваною шкільною краваткою. Джеймс, що нализався батькового віскі, виліз на меморіал пам’яті жертв війни й вигукував вірші Вілфреда Оуена в нічне небо. Джеймс, який написав помадою текст пісні Пінк Флойд на вчителевому автомобілі останнього дня літнього семестру… Того Джеймса я не могла уявити у святковому костюмі, як він цілує батька Клер, поважно сміється з промови дружби.

Від усвідомлення цього було до нудоти боляче, Нінині приховані жалісливі погляди лише підливали олії у вогонь. Коли тобі болить, воно одне, а коли хтось це бачить, ситуація стає пекельною. Я завжди навкарачки виповзала з будь-якого бруду сама і зализувала рани без стороннього ока. Проте Ніна мала рацію. У Клер не було нав’язливих ідей щодо весілля, навіть навпаки — вона сиділа навдивовижу тихо впродовж усього обіду. Метушні додавала Фло, Том підтримував. Клер якось навіть запропонувала змінити тему. Не думаю, що зі шкільних часів вона втратила любов до прожекторів уваги, скоріш за все, причина — в моїй присутності.

— Якби в мене було більше сміливості, я б відмовилася, — сумно додала Ніна. — Від весілля. Проте Джес мене приб’є. Вона обожнює весілля. Якесь таке нав’язливе порушення функцій організму. Вона вже навіть придбала нову прикрасу. Я тобі кажу! Клятого капелюшка.

— Вона б тебе пробачила, — відповіла невимушено. — Хоча тоді, можливо, тобі самій доведеться їй освідчитися.

— Воно до того йде. Ти прийдеш?

— Звісно, — я вщипнула її за руку. — І на твою дівич-вечірку теж, якщо, звісно, влаштуєш.

— Дулю вам, — відрубала Ніна. — Якщо, я повторюю, якщо я колись одружуся, гулятимемо цілісіньку ніч у клубі. І на цьому доста. Жодних марнославних походеньок до будинків десь аж у дупі світу, — вона зітхнула й змусила себе підвестися. — Ти знаєш, що на сьогодні Фло нам підготувала?

— Що?

— Лише клята дошка уїджі. Обіцяю, якщо там будуть усілякі еротичні відповіді, візьму рушницю над коминком і засуну кудись глибоко, заряджена вона чи ні.

— Гаразд, це, — вела Фло, розкладаючи папірці на маленькому столику, — буде весело.

— Куля долі пророкує, не надто вірте їй, — пробурмотіла Ніна. Клер спопелила її поглядом. Чи то Фло не помітила, чи вдала, що не чує, старанно розкладала необхідний атрибут, ставила свічки серед напівпорожніх пляшок з-під вина.

— У кого є запальничка?

Ніна полізла до кишені короткої джинсової спідниці, дістала «Зіппо». Фло урочисто запалила гніт. Кожен новий вогник свічки спалахував віддзеркаленням у вікні. Фло вимкнула ліхтарі на вулиці, темнів ліс за вікном, світився лише місяць. У напівмороці кімнати виднілися величезні силуети дерев, білий сніг та верхівки лісу на тлі блідо освітленого неба.

Здавалося, що серед дерев танцювали мандрівні вогники, їхні ніжні димні язики відбивалися в подвійних стеклах вікон.

Я