Читати книгу - "Чотири сезони"

в тисяча дев’ятсот тридцять четвертому — тридцять сьомому роках. Ниньки більшість людей не вважають цемент і бетон «технологічними новинками», такими як автомобілі, пічки на рідкому паливі й ракетні кораблі. Але це справді так. До тисяча вісімсот сімдесятого цементу в його сучасному розумінні не було, як до початку нового століття не було сучасного бетону. Замішувати бетон — то справа не менш делікатна, ніж пекти хліб. Він може вийти надміру водянистим або недостатньо рідким. Суміш із піском може бути занадто густою чи навпаки — рідкою, те саме можна сказати про гравійну суміш. І в далекому тридцять четвертому наука замішувати бетон була менш розвиненою, ніж сьогодні.

Стіни блока номер п’ять були досить щільні, але не те щоб присушені, як грінки. А якщо по правді, то вони були вогкі, як чортзна-що. Після тривалих дощів на них проступали краплі й іноді навіть скрапували. Подекуди бетон лускався, з’являлися тріщини, деякі в дюйм завглибшки. Замазувати їх вапняним розчином стало звичним ділом.

І от приходить у п’ятий блок Енді Дюфрейн. Він закінчив бізнес-школу в Університеті штату Мен, але на додачу ще й декілька курсів з геології відвідав. По суті, геологія стала його основним хобі. Його терплячій скрупульозній натурі вона мусила бути до вподоби. Там — крига, якій десять тисяч років. Тут — мільйон років, поки утворювалися гори. Тектонічні зсуви плит, що тисячоліттями труться одна об одну глибоко під шкірою землі. Натиск. Енді якось мені розказував, що вся геологія — це вивчення невідступного натиску.

А ще, звісно, часу.

Час на те, щоб вивчити ці стіни, у нього був. Купа часу. Коли брязкають, зачиняючись, двері камери й гасне світло, роздивлятися більше нема чого.

Тим, хто вперше потрапляє в тюрму, важко буває пристосуватися до обмеження свободи в тюремному житті. У них починається алергія на вертухаїв, така сильна, що їх доводиться волокти в лазарет і кілька разів колоти заспокійливе, щоб отямилися. Не дивина почути, як новий член нашої щасливої маленької родини гатиться об ґрати своєї камери й верещить «Випустіть мене!» І перш ніж крики вляжуться надовго, коридором блока шириться спів: «Свіженький, свіжесенький, гей, свіжачок, свіжачок, свіжачок, у нас сьогодні свіжачок!»

Енді не зірвався з котушок, коли потрапив у Шенк тисяча дев’ятсот сорок восьмого, але не подумайте, що він не відчував нічого подібного. Він, може, впритул підійшов до божевілля. Багато хто запливає за той край і не повертається. Колишнє життя полетіло за вітром, не встиг ти й оком змигнути, попереду нічого, крім непевного нічного страхіття. Довгий сезон у пеклі.

То що ж він зробив, спитаю я у вас? Він відчайдушно шукав, на чому б міг залипнути його непогамовний розум. Ага, способів чимось себе зайняти існує ціла купа, навіть у тюрмі. Схоже, у тому, що стосується розмаїття, людський розум має нескінченну кількість можливостей. Я вам розказував про скульптора й «Три пори життя Ісусового». А були ще нумізмати, у яких рано чи пізно тирили колекцію, колекціонери марок, один хлоп збирав листівки з тридцяти п’яти різних країн — і, скажу я вам, цілком міг погасити вам кулаком світло, якби зловив на тому, як ви лапаєте його листівки.

Енді зацікавився камінням. І стінами своєї камери.

Думаю, спочатку він збирався всього-на-всього надряпати свої ініціали на стіні, де невдовзі висітиме плакат з Ритою Гейворт. Ініціали, а ще, може, кілька рядків з якогось вірша. А натомість побачив, який навдивовижу м’який той бетон. Може, почав нашкрябувати свої ініціали, і від стіни відвалився чималий шматок. Так і бачу, як він лежить на шконці й дивиться на уламок бетону, задумливо крутить його в руках. Ти забуваєш про те, що замість життя тепер самі руїни, забуваєш, що тебе завезло в цю тюрягу на вантажному поїзді непрухи. Забуваєш про все це й дивишся на уламок бетону.

Через кілька місяців він, напевно, вирішив, що цікаво буде глянути, яку порцію стіни вдалося б вийняти. Але не можна ж отак просто взяти й почати довбати стіну, а тоді, коли до тебе завітає щотижнева інспекція (або позаплановий шмон, під час якого завжди знаходять цікавенькі нички у вигляді бухла, наркоти, порнокартинок і зброї), сказати наглядачеві: «Оце? Та то я просто дірку в стіні камері видлубую. Нема про що хвилюватися, друже мій».

Ні, так Енді сказати не міг. Тому прийшов до мене й спитав, чи не дістану я йому плакат із Ритою Гейворт. Не маленький, а великий.

І, звісно, у нього був скельний молоток. Пам’ятаю, як подумав, коли роздобував йому це знаряддя в далекому сорок восьмому, що людині знадобилося б років шістсот, щоб цим молотком прорити хід під стіною. Щира правда. Однак Енді пробив саму стіну. Та хоч той бетон і був м’яким, йому все одно знадобилося два скельні молотки й двадцять сім років, щоб крізь чотири фути її товщі могло протиснутись його худе тіло.

Авжеж, більшу частину одного з тих років він згаяв через Нормадена, а працювати міг лише вночі, переважно пізно вночі, коли майже всі спали — включно з наглядачами нічної зміни. Але підозрюю, що найбільше його сповільнювало те, що витягнутих шматків стіни треба було якось позбуватися. Приглушити стук молотка він міг, обгорнувши голівку полірувальною шматою, але що робити з розкришеним бетоном та його кавалками, що вивалювалися зі стіни?

Думаю, він дрібнив кавалки на маленькі шматочки та…

На згадку мені спала одна неділя, після того, як я приніс йому скельний молоток. Пам’ятаю, я дивився, як він іде через подвір’я, із розпухлим від нещодавнього раунду з сестричками обличчям. На моїх очах він нахилився, підняв камінець… і той зник у нього в рукаві. Внутрішня кишеня в рукаві — давній в’язничний трюк. Усередині на рукаві чи на холоші штанів унизу. І є в мене ще один спогад, невитравний, однак нечіткий, бо я це, мабуть, бачив не раз. У цьому спогаді Енді Дюфрейн перетинає прогулянкове подвір’я жаркої літньої днини, а повітря зовсім нерухоме. А проте… біля ніг Енді Дюфрейна гуляє якийсь вітерець і роздмухує пісок.

Отож, мабуть, у нього в штанах нижче колін були вшиті накладки. Засипаєш у таємні кишені крихти стіни й гуляєш собі, засунувши руки в кишені. А коли бачиш, що ніхто на тебе не дивиться, трохи підсмикуєш кишені. Вони, ясний пень, з’єднані з накладками мотузкою чи міцною ниткою. Пісок сиплеться по холоші, а ти йдеш. До цих хитрощів вдавалися військовополонені у Другу світову, коли пробували втекти.

Минали роки, й Енді