Читати книгу - "Пентаграма"

Мьоллер деякий час мовчав, потім окликнув:

– Харрі?

– Я тут, шеф.

– Мені доведеться попросити тебе в останні тижні твоєї служби допомогти Волеру розібратися з цією справою. Окрім тебе, у відділі ні в кого немає особливого досвіду розкриття серійних убивств. Знаю, ти відмовишся, та однаково прошу тебе. Інакше нам не впоратися, Харрі.

– Добре, шеф.

– Зрозумій: це важливіше за ваші з Томом розбіжності й… Стривай, що ти сказав?

– Я сказав «добре».

– Тобто згоден?

– Так, але мені пора бігти. Ми тут затримаємося, так що завтра зранку зберіть слідчу групу. Том пропонує годині о восьмій.

– Том? – здивувався Мьоллер.

– Том Волер.

– Ні, я знаю, хто це, просто ти ніколи не називав його по імені.

– Мене чекають, шеф.

– Ну, бувай.

Харрі засунув телефон у кишеню і, шпурнувши стаканчик у відро для сміття, зачинився в кабінці тепер уже чоловічого туалету, нахилився до унітаза й більше не стримував нудоту.

Пізніше він стояв перед раковиною і, відкривши воду, дивився на своє віддзеркалення, слухав гудіння голосів у коридорі. Помічник Беати просив людей триматися за загородженнями, Волер розпоряджався з’ясувати, хто перебуває в будівлі, а Магнус Скарре кричав колезі, щоб той купив йому чизбургер без – без! – картоплі фрі.

Коли вода стала холодною, Харрі нагнувся й почав жадібно пити, дозволяючи цівкам текти по щоках, затікати у вухо, за комір, під сорочку, в рукав. Він пив і не слухав внутрішнього ворога. А потім знову забіг у кабінку, щоб виблювати.

Коли він вийшов на вулицю, був ранній вечір, площа Карла Бернера спорожніла. Харрі закурив і відмахнувся від журналіста, що підійшов. Той зупинився. Харрі впізнав його. Здається, Єндем? Із ним він розмовляв після сіднейської справи. Журналістом Єндем був не гіршим за інших, навіть трішки кращим.

Телемагазин іще не зачинився, і Харрі зайшов. Усередині нікого не було, якщо не брати до уваги товстуна в брудній фланелевій сорочці. Він сидів за столом і читав журнал. Вентилятор на столі тіпав його зачіску і розносив по приміщенню запах поту.

Харрі показав посвідчення й запитав, чи не було кого-небудь дивного в магазині або поруч.

Товстун пирхнув:

– Вони всі тут трохи дивні. Скоро в усієї округи дах з’їде.

– А кого-небудь, хто був би схожий на вбивцю? – сухо уточнив Харрі.

Товстун зіщулив одне око:

– Чи не через це стільки поліцейських машин наїхало?

Харрі кивнув.

Товстун знизав плечима і повернувся до журналу.

– А хто з нас не схожий на вбивцю, інспекторе?

Харрі вже збирався піти, але раптом побачив на одному з телеекранів свій автомобіль. Камера ковзнула по площі Карла Бернера й зупинилася на червоній цегляній будівлі, потім картинка змінилася на диктора ТВ-2, а ще через мить на показ мод. Харрі глибоко затягнувся сигаретою й заплющив очі.

Йому назустріч по подіуму – ні, по дванадцяти подіумах – ішла Ракель. Вона вийшла із стіни екранів і постала перед ним, тримаючи руки на стегнах, кинула на нього погляд, різко хитнула головою, розвернулась і пішла.

Харрі знову розплющив очі.

Була восьма вечора. Він старався не думати, що зовсім недалеко, на Трондхеймсвейєн, є бар, і там наливають міцні спиртні напої.

Залишалася найскладніша частина вечора. А потім іще і ніч.

Десята вечора. Термометр прихильно скинув кілька градусів, але було все ще спекотно. Він ліниво лежав і чекав, коли подме береговий бриз. Чи морський. Хоч який-небудь. У службі криміналістичної експертизи було порожньо, тільки в кабінеті Беати ще горіло світло. Вбивство весь день поставило з ніг на голову. З площі Карла Бернера Беата примчала сюди після дзвінка Бйорна Гольма, колеги, який повідомив, що до них приїхала якась жінка з «Де Бірс» і говорить про якісь діаманти.

Тепер вона уважно слухала невисоку жінку, яка говорила такою приголомшливою англійською, якої тільки можна чекати від голландки, що влаштувалася в Лондоні.

– На алмазах природа залишає свої геологічні відбитки, – повідомляла співробітниця «Де Бірс». – Кожен унікальний, до того ж існують сертифікати, що відображують походження каменя і переходять при купівлі від хазяїна до хазяїна, отож можна прослідкувати, хто був їх власником. Боюся, щоправда, не в цьому випадку.

– Чому? – запитала Беата.

– Тому що ті два камені, які ви мені показали, відносяться до кривавих алмазів.

– Це через колір?

– Ні, через те, що вони здебільшого добуваються в Кіуву, в Сьєрра-Леоне. Алмази з цієї країни бойкотуються по всьому світу, оскільки родовища перебувають під контролем повстанців, а ті на виручені гроші фінансують війну – єдино з метою наживи. Тому і криваві. Гадаю, ці камені – нові. Зі Сьєрра-Леоне їх, скоріше за все, контрабандою перевезли в іншу країну, де виготовили підроблені сертифікати, за якими вони добуті, скажімо, на відомому родовищі в ПАР.

– А ви можете припустити, куди їх могли перевезти?

– Велика частина опиняється в країнах колишнього соцтабору. Після падіння залізної завіси у фахівців із підробляння документів з’явилися нові клієнти. За такі сертифікати добре платять. Але я не лише тому вважаю, що камені прийшли зі Східної Європи.

– А ще чому?

– Такі діаманти-зірки я бачила й раніше. Їх переправляли з Чехії та колишньої НДР. І в тих якість теж була посередня.

– Посередня?

– Червоні алмази, звичайно, красиві, але цінуються нижче за прозорі. Знайдені вами екземпляри не чисті, з домішками. Коли при ограновуванні більша частина алмаза сточується, для робіт використовують далеко не кращі камені.

– Так, значить, НДР і Чехія. – Беата заплющила очі.

– Так би мовити, кваліфіковане припущення. Якщо у вас більше немає питань, я ще можу встигнути на останній літак до Лондона.

Беата розплющила очі й підвелася.

– Вибачте, сьогодні був довгий і сумбурний день. Ви нам дуже допомогли, і ми вам безмежно вдячні за те, що ви люб’язно погодилися приїхати, – подякувала вона.

– Ах, облиш. Сподіваюся, мої відомості допоможуть спіймати вашого злочинця.

– А ми ж бо як сподіваємося! Дозвольте замовити для вас таксі…

Поки Беата чекала відповіді з центрального таксопарку, вона помітила, що фахівець із алмазів роздивляється руку, якою вона тримає трубку. Беата всміхнулася.

– У вас дуже красивий перстень. Обручка?

Беата почервоніла:

– Не моя. Цей перстень тато при зарученні подарував мамі. Мені він дістався після його смерті.

– Тепер ясно, чому на правій. Зазвичай його носять на лівій руці. Точніше, на третьому пальці лівої руки.

– На середньому? А мені здавалося, на безіменному.

Жінка всміхнулася:

– Ви, напевно, не знаєте старовинної, ще єгипетської традиції?

– Ні.

– Єгиптяни вважали, що до середнього пальця від серця тягнеться кровоносна судина любові, по-латині vena amoris.

Під’їхало таксі, й вона пішла, а Беата деякий