Читати книгу - "Слуга з Добромиля"

— Я бачив ешелони над Збручем, які везли із заходу хліб вмираючим з голоду. Ви знаєте, що їх не пустили?

— Ні, - чомусь пошепки відповів Олексій Іванович. — Звідки мені знати? Розповідайте далі…

— Далі було ось що. Я боявся лиш князя, бо той, здавалось прозирав мене наскрізь і міг пов’язати смерть Кирила з нестерпно гірким смаком хліба, випеченого того дня. Проте його високе становище зобов’язувало бути стриманим. Увечері він закликав мене до своєї келії й сказав:

— Мій куштувальник завтра прибуде. А ти лишаєшся тут. Отець-настоятель вподобав твою покірність, а я не сказав, що ти за пташок. Сам знаєш, що тобі буде, як тут станеться ще якийсь дивний випадок. Йди!

Отже, він здогадувався. А я зрадів, що лишаюся у Лаврові, бо те життя, яке мав у Замку, мені давно не подобалося. Я почав співати у хорі: отець-настоятель розпізнав у мене добрий голос, тому й попросив у князя. Принаймні, такою була офіційна версія. Невдовзі я навчився записувати музику крюками. Такі були тоді позначки замість нот. Я міг би записати навіть ту музику, що заколисувала і вбивала, однак волів зберігати її в надійнішому мсці — власній голові.Часом мене допускали до книг, прочитавши перед тим лекцію про поводження з ними і перевіривши, чи маю досить чисті руки. Ніхто не міг уявити, що книжки палитимуть колись на вогні. До цього загубленого в Бескидах василіянського монастиря не доходили чутки про єресь та інквізицію.

Так минуло два щасливі роки, за які мене навіть полюбили, можливо, тому що не боялись, а я старався кожному догодити щирістю та слухняністю. Я навчився дуже важливої речі: знаходити втіху в своєму служінні, як це буває в родині.За цей час я жодного разу не змайстрував сопілки. Я вбирав очима все, що міг віднайти в книжках, навчившись латини, грецької, а також мови угрів та ляхів. Руки мої стали білими й бруднилися лише чорнилом. Бачучи такі старання, дехто зі старших ченців почав заводити у моїй присутності мову про переваги віри над знанням, серця над розумом, і про ті спокуси, які супроводять чоловіка на його життєвій дорозі.Життя дало їм чимало уроків зневіри, розпачу, зради, а я майже нічого не знав про сей світ, а те, що знав, призабув. Проте я шукав опертя власній душі, довірити яку не міг нікому. Я не забув про свого пана, Купця з Добромиля, навіженого його пажа Луку, і Ворожбита. Часом мене починала боліти голова і темніло в очах. Я здогадувався, що Ворожбит з Бусовиськ відшукав мене й намагається довідатися, яким я став.

Через два роки князь Лев Данилович залишив свій княжий стіл синові, Юрію Львовичу, й оселився у Замку на постійно. Він прибував до Лаврова три-чотири рази на рік, обов’язково на Великдень, тепер уже без куштувальника, бо не становив спокуси для убивць. У такі дні я боявся потрапляти йому на очі, чувся трохи перед ним винним через ту гірку паску, а також не хотів, щоб він забрав мене до Замку, бо те, чого я навчився, засохло б на Замковій горі.Я спостерігав за князем, співаючи в церковному хорі: він дуже постарів. Чоловік старіється від безділля. Тому й хворіє, втрачаючи волю до життя, особливо, коли йдеться про особу високого становища. Тільки смирення перед Богом дає змогу примиритися зі старістю, яка у ті часи здавалась гіршою за смерть, тому рідко хто доживав до неї.У монастирі розповідали бувальщину, як наш князь одного разу далеко в лісі, полюючи за вепром, надибав старезного діда. Той мав при собі кусень черствого вівсяного ощипка й щербатий горнець з водою. Був одним з тих, кого діти відвели до лісу вмирати. Таке чинили зі старими в голодні роки. Князь заплакав як дитина і забрав діда в Замок під свою опіку. Однак той на другий день помер. Ченці завжди плакали, розповідаючи се. І я також був зворушений цією щирою, а не позірною, милістю до нещасного, покинутого всіма, чоловіка. Князь, бодай раз у житті, поставив себе на місце простого люду. Хоч ніхто не відвів би його до лісу на голодну смерть, він у душі зазнавав приниження, усвідомлюючи себе безпорадним і самотнім. Я ж мав передчуття, що князь згадає за мене і звільнить від служби, перед тим, як стане на суд ангельський і Божий.

Це сталося наступної осені, коли сонце пекло вдень по-літньому, а вночі трава хилилася, підтята невидимим інеєм. Князь послав по мене, лежачи на смерному одрі.Тіло його роздуло від водянки, і він дуже мучився. За два дні перед тим його постригли в ченці і дали Ім’я Василій. Так звали його вуйка, волинського князя. Мене привіз до Спасівського монастиря озброєний охоронець. Там багато чого змінилось: побудували велику церкву, і напевно, дорили нарешті підземний хід, що забрав життя чотирьох копачів з Бусовиськ. Тільки князь Лев Данилович не міг уже ним користатись. Він чекав на смерть у просторій келії, переможений найстрашнішими ворогами — Самотністю і Старістю. Побачивши мене, відіслав ченців, з якими разом молився, і витяг з-під подушки сопілку, відібрану колись в малого приблуди:

— Заграй тої, від якої поснула моя сторожа!

Я взяв до рук легеньку сопілку й похитав головою:

— Ні, князю, вона не буде грати, бо всохла. Треба іншої…

— То зроби нову! — наказав князь і з нього одразу спала личина безпорадності.

— Нова ще має підсохнути, князю…

— Не мороч мені голови! То пересохла, то сира…Йди зроби нову і вертай скорше!

Я вклонився і позадкував до дверей.

— Чекай! Як ти се робиш?

У очах його ожила давня цікавість:

— Де ти се чув? Від духів?

Я подумав і хитнув головою. Хто ж як не духи, що їх видимо- невидимо у природі, створюють музику, і ми потім переймаємо її у них?

— Добре, — сказав начебто втішений князь-чернець. — Але про те не повинна знати жодна душа. Сам знаєш, що тобі за се буде…

Він не погрожував, а ніби застерігав. Може, й раніше застерігав, я лиш даремно його боявся. Прикро було бачити його духовну та тілесну слабкість, і я пішов, ковтаючи сльози, вирізати сопілку. Якби князь знав, що я вмію іншої, яка посилає смерть, чи вибрав би й тоді колисанку? Гадаю, все ж він хотів би вмерти під брязкіт мечів, а не під шепіт ченців. Як тільки я спинився на березі, біля калинового дерева, обвішаного кетягами ягід, хоч і червоних, та