Читати книгу - "Вирій загублених душ"

керівництво дало зрозуміти, що не вірить у щирість намірів французьких благодійників. Мовляв, радше б, для прозорості фінансових вливань, мсьє Недяк разом із паном Браславцем створили звичайну приватну клініку. І ось тепер Франсуа вирішив покарати злостивих місцевих начальничків і подав позов на комісію з гуманітарної допомоги. Реймський суд мав встановити справедливість, відкривши мсьє Недяку шлях до благодійності в Україні. Щоправда, Ален не розібрався ще, навіщо цьому вже підтоптаному чоловікові всі ці клопоти. На українській митниці гнив уже не перший і не останній вантаж, що надійшов з-за кордону у вигляді гуманітарної допомоги. Швидше за все, пославшись на непідвідомчість цих питань французькій Феміді, суд припинить розгляд справи.

Мсьє Недяк разом із адвокатом уже чекали Рекара. З боку відповідача прибув представник від українського міністерства економіки — прізвище цього чиновника нікому ні про що не говорило. Аня терпляче пояснювала прибульцю позицію позивача. Жорж Берньє, який слухав їхню розмову, раз по раз виразно поглядав у бік і робив великі очі. Нарешті всіх їх запросили до зали суду.

— Отже, українська сторона заздалегідь підозрює, що ви здійснюєте нелегальний імпорт під прапором гуманітарної допомоги? — уточнив суддя, дивлячись на учасників процесу з-під окулярів.

Недяк смикнувся і підтвердив:

— Саме так.

— А які у вас підстави так вважати?

— Це випливає з протоколу засідання урядової комісії з гуманітарної допомоги.

— На жаль, ми нічим не зможемо вам допомогти. Цей спір слід розв’язувати у відповідності до українського законодавства. Або ж звертаєтеся до Європейського Суду.

Берньє змигнув, але нічого не зміг протиставити словам судді. Франсуа і Ален перезирнулись. Аня від хвилювання роздряпала собі прищ на підборідді. Суддя ефектно закрив папку й оголосив, що справу закрито. Вочевидь, не існувало жодної перспективи на її відновлення.

Проте Рекар продовжував сидіти на своєму місці і навіщось меланхолійно перегортав папери у своєму дипломаті, ніби чогось очікуючи. Його ще трохи цікавила та пристрасть, з якою Франсуа бився за своє право на доброчинність. Той ніби вгадав думку Алена, взяв його під лікоть і повів до виходу.

— Ви не будете проти, якщо я запрошу вас до себе додому? Якраз встигаємо на обід… І ви, Анно, прошу вас, їдьмо з нами.

Будинок Недяка стояв неподалік річки. Мабуть, господар намагався якнайліпше використати це сусідство, тому що навколо оселі було розбито суцільний парк із рідкісних дерев і квітів. Гостей розмістили на терасі з видом на штучне озеро. Простота обстановки вразила Алена. Утім жіночого нагляду тут годі було чекати: Франсуа давно був удівцем. Інколи по хазяйству поралася його дочка Маріон, яка нечасто приїжджала додому з Парижа.

— Певно, ви будете сміятись, — із загадковим виглядом сказав господар, — але насіння деякі з цих квітів привезені з Вінниччини. Мальви, чорнобривці…

— Здається, хтось у вашому родоводі мав українське коріння… — сказав Рекар.

Високі чорні брови мсьє Недяка ще злетіли вгору. Він задоволено погладив вуса. Цей атлетичної статури чоловік із пильними чорними очима, легкою сивиною у свої шістдесят ще подобався жінкам. Франсуа був здатний на широкий жест, про що представниці слабкої статі здогадувалися з першого погляду. Франсуа стежив за модою і знався на чоловічих прикрасах. На лівій руці в нього красувався великий золотий перстень. А ще він був небайдужий до солодощів, судячи з того, що стіл заставили вазочками з цукатами та печивом, які так пасували до натуральної кави.

— Алене, невже ваша агентура так погано працює, що лише тепер ви заговорили про це? Буду відвертим: я нащадок білого офіцера. У двадцятому році минулого сторіччя мій дід потрапив до Франції. До речі, коли я зустрівся з Браславцем, його помічниця… здається, її звати Шура… допомогла мені знайти родича.

Рекар подивився на Аню. Вона була цілковито байдужою до розповіді Франсуа. Це здавалося досить дивним: зазвичай мадам Фужерон була в курсі походеньок своєї матері. Ця бита лихом уже немолода жінка була не з тих, хто знічев’я метушиться заради когось, якщо це не стосувалось її дочки. А втім, чому б і не підбігти, коли треба? Мсьє Недяк міг стати щедрим гаманцем для їхнього уманського проекту.

— А ви впевнені, що це ваш справжній родич? — неголосно запитав Ален, не зводячи очей зі своєї подруги, яка принишкла неподалік у куточку тераси.

— Аякже! — репліка Рекара трохи образила Недяка. — У Соболівці, що на Вінниччині, в деяких хатах і досі стіни прикрашають світлини початку двадцятого сторіччя. У мого родича Миколи Курильця вони теж є. На одній із цих фотокарток я побачив чоловіків у гімнастерках з погонами, кашкетах із царськими кокардами. Від моєї бабусі мені залишилася точно така сама фотографія. На ній я ще малим побачив свого прадіда Володимира. У селі цю світлину довго ховали, а вже років з тридцять як її знову повісили на видному місці під склом. Рідний брат Володимира — Петро, прадід Миколи Курильця — був червоногвардійцем. Перейшов на бік більшовиків під час громадянської війни. Потім його обрали старостою села. Знадобилися його знання арифметики, отримані ще в кадетському корпусі. Петро дивував односельчан тим, що робив гімнастику, міг заскочити на гілку дерева, як на турнік, і зробити переворот. У кадетських корпусах привчали до спорту.

Ален слухав із цікавістю. Натомість Анна не виявляла жодного інтересу до одкровень Франсуа і, здавалося, задрімала на осонні.

— Як же ваш прадід зміг вирватися з рук більшовиків?

— Дуже просто. Бабця розповіла мені, що у Тирасполі Володимир змінив зовнішній вигляд — віддав бійцям Котовського свої офіцерські папаху і бекешу, натомість отримав вушанку і цивільне пальто. Він спокійно дістався Одеси. Що було далі, ви знаєте.

— Вам сподобався новий родич?

— Надзвичайно! Шкода, що з нами не було мадам Фужерон, тому що перекладач мені трапився там поганенький. А втім, я вже потроху опановую українську.

Жінка розплющила очі і, немов кішка, потягнулася в кріслі. Вона, певно, розчула останні слова Франсуа, при цьому її обличчя ніби посвітлішало. А Недяк тим часом з усією скрупульозністю підприємця обмальовував свій український бізнес. Спільні підприємства з виробництва молочної продукції у Миколаєві та Черкасах, господарство з вирощування ріпаку, відповідно до проекту технічної допомоги Єврокомісії — усе це приносило хороші плоди. У Соболівці Недяк вирішив започаткувати вирощування ароматичних культур. При цьому, як зауважив Франсуа, новому родичу він планував доручити не останню роль. Але згодом по чолу господаря пробігла якась хмара.

— Звичайно, не добре так говорити про своїх земляків, але я скажу. — Чоловік тяжко зітхнув. — Перед цим я десять років працював на Чорному континенті. Тепер, після трирічного терміну підприємництва в Україні, я вважаю її «європейською