Читати книгу - "Подвійні міражі"

укрите жовтуватим посохлим бадиллям, схожим на перепалене перекисом волосся. Жодних ознак житла, навкруги самі гори, а вдалині, перед їхніми очима, ще бовваніла лісосмуга, здебільшого з листяних порід. Можна було розгледіти клени, платани, липи та тополі, майже всі — обшарпані безжальним осіннім вітром, лиш на кленах де-не-де ще трималося якимсь дивом різьблене темно-червоне листя. Влада перебралася в джинси та вовняну кофту, зняла із себе усі прикраси, плечі обмотала сукнею, як шаликом, задля більшого тепла, та все одно відчайдушно мерзла, і сама собі здавалася анекдотичною канаркою, котру хтось видушив до чаю, переплутавши з лимоном. Сил не було зовсім.

Юрко почувася не набагато бадьоріше, але мусив тримати марку. Чи не вперше в житті хтось бачив у ньому чоловіка. Не зіпсованого, саркастичного хлопчиська, а мужчину. Захисника. Чи він справді був ним? Це навряд чи, але дуже старався. Задля неї.

Задля неї він зробив би усе.

Що в ньому привабило Владу — це було те ще питання, але Юрко його не озвучував. Боявся сполохати своє щастя, і до того ж, пам’ятав улюблену примовку баби Малґожати (час від часу стара гримза видавала путні речі).

Ніколи не питай дівчину, що вона в тобі знайшла, бо вона може серйозно над цим замислитися, і хтозна, якого висновку дійде.

Можливо, Влада тулиться до нього від безнадії. Навіть напевно, що так. Вона налякана, дезорієнтована, збита з пантелику — а хто з них ні? — і, природно, прагне якоїсь константи. Ну й нехай. На подарованій зебрі смужки не рахують.

Та чи буде продовження, коли — і якщо — вони виберуться звідси? Чи захоче Влада мати з ним щось спільне? Ой, навряд чи, відверто визнав Бобир, однак, цей факт нічого не міняє. Зараз вона хоче його поруч — вона його матиме. Амінь.

— Юрцю, тобі холодно?

Бідна дівчина. Навіть голос у неї ламкий, крижаний і замерзлий. Чомусь викликає в уяві січень і прозорі бурульки під стріхами. Розуміючи, що питання більш риторичне, Юрко все ж відгукнувся:

— Так. Оце сиджу й уявляю, що ми з тобою печемо шашлик і п’ємо глінтвейн. Дурень думкою багатіє. І мріями — теж.

Влада слабко посміхнулася — аби лиш не плакати.

— Жаль, що тут немає жодної хати. Ми могли б…

— Не могли б, руда. Пригадай, що сталося з тими хатами, які ми бачили. З цілою вулицею. З цим клятим селом. Усе наче лизень злизав. Не хотів би я бути в хаті, коли…

— А ти все ще віриш, що тут щось залежить він нашого бажання?

Юрко замовк. Слушно, чорт забирай.

— Що ж, мабуть, маєш рацію. І, якби нагодилася путяща хата, ми би хоч під дахом заснули. Разом.

— Ага, — урочисто сказала Влада. — Ось він, твій потаємний план.

— Точно. Я навмисне зібрав і Хому, і Ярину, і Яринину родину — усіх в одній маршрутці — щоби звабити тебе. Та, по правді, можеш мене не боятися. Я безпечний. Не по цих справах.

— Гей? — Влада глянула на хлопця прискіпливо. — Ніби не схожий…

Юрко знизав плечима.

— Мушу вірити тобі, я з жодним не знався. Незайманий.

— Незайманий гей?

— Стовідсотковий натурал.

— А як ти певен?

Юнак хмикнув.

— Серцем чую, мем.

— Отакої, — Влада присвиснула. — Комусь у цьому житті сильно пощастить.

— Авжеж. Шмат щастя відвалиться, упаде прямо голову і приб’є до смерті.

— А ти, я бачу, оптиміст?

— Реаліст, паніматко. Чого і вам бажаю.

— Ну, це питання часу, — не вгавала Влада. — Ти ще молодий, навіть юний… так що все попереду. Як гадаєш, скоро ранок?

— Якби ж знати. я не певен, що таке узагалі «ранок»? Як він виглядає тут? І що зараз — ніч, а чи вечір?

— Слухай, може, ми померли? Ну, в аварію потрапили, чи ще щось?.. Може, так і виглядає інший світ? Чистилище?

— Ти що, католичка? — Бобир із цікавістю повернувся до Влади. Та напружилася.

— Хрещена католичкою, хоча насправді я — блудна вівця Христового стада. А що?

— Та нічого. Я також католик. Принаймні, за фактом хрещення. Блудний баран, якщо бажаєш. Але — ні. Я не певен, який це світ, однак ми живі. Я тебе відчуваю. І…

Хочу.

Визнати це вголос Юрко не наважився. По-перше, неможливо. А, по-друге… що б про таке сказав Папа Римський?

Якщо не «Вперед, дій!», то хай залишить свою думку при собі.

— І що?

— Нічого. Тобі варто відпочити.

— Спробую. А знаєш що? Ти міг би бути дуже симпатичним, якби змив цю жахливу синю фарбу з вуст.

— Я зробив це, ще коли ми шукали Ліду. Хотів справити на тебе якнайкраще враження, але холод той ще візажист.

— Вибач. Я мала б здогадатися.

— Вибачаю. Це пусте.

— Ні. Тобто… я маю на увазі, що тобі вдалося. Ти справив на мене враження. Не відразу хороше, але згодом. ти просто… ти особливий.

— Угу. Я нестерпний, як гірка редька.

— Завжди любила редьку гіркою. Бо інакше який у ній сенс? Юрцю, я спати хочу, — кволо мовила Влада. — Як не дивно, очі злипаються.

— Лягай мені на коліна.

— У тебе ноги затерпнуть.

— Та вже. І руки, і ноги, і все тіло. Так що гірше ти мені не зробиш. Маєш що під себе кинути?

— Ні, але пусте, — умощуючись на Юркових колінах, відказала Влада. — Земля не холодна. Неймовірно, але вона парує, наче оранка навесні, хоча суха-сухісінька, і зараз осінь. що з нами коїться?

— Якби ж я знав. Владо, тобі скільки років?

— А що, сватів зашлеш?

— Після оди