Читати книгу - "Репетитор"

Відсіка з баклажанами Андрій так і не виявив.

Блимнуло і згасло світло. Клацнув замок на дверях. Життя натягло чорні окуляри, а зверху накинуло паранджу. Зачинивши його у чужій коморі. У повній темряві. Хтось давній і хижий, захований у закапелках його сутности, підняв деко скрині, потягнувся і всміхнувся.

ПРИВІТ.

…Йому два чи три роки. Скоріш — три. Він знає, скільки це на пальцях. Він знає, що покараний. Він знає, що треба їсти кашу. Але не хоче.

Добре, що він ще не знає, що в цій кімнаті померла його прабабуся.

— Сюрпрайз, бомже! Давно я не здибав таких придурків, як ти! — прозвучало за дверима.

Тілом прокотилася моторошна хвиля, вдарила в голову і просочилась у м’язи, як отрута, розчинена у смолянистій каві, і десь на рівні спинного мозку увімкнувся непідвладний людині рефлекс.

Він бавиться. Виколупує очі з космонавта, щоб зазирнути в його нутро. Врешті, кидає забавку й зазирає в шпарку під дверима. Не розуміє, чому двері не відчиняються, хоча він уже великий і дотягується до клямки.

Слава Богу, не відає, що мама підставила з того боку дверей стільчика.

— Сидітимеш тут три години, бо ми йдемо до цирку! Всі троє — єз-єз-єз! Тато чекатиме нас біля молочного, Марію ми відпустили до завтра… а яку я записку забацав — джусі-фрут без цукру! Що — лопухнувся, козел? Рожевий птах обламінго прилетів до тебе в гості…

ТРИ години! Темрява міцно сповила його у мокре простирадло і крізь зціплені зуби й заплющені повіки проникла досередини, набилася в легені, як вата. Коли він колінами відчув підлогу й утямив, що шукає нірку, до якої можна було б забитися, — вмент спалахнув від сорому, але повз далі, поки не вперся в щось дерев'яне, поки не відчув, що зараз закричить… «А це буде кінець», — блимнуло в паралізованому мозкові й задушило крик ще в горлі.

МАРНО! Все марно. Від страху не втечеш.

Йому не хочеться більше бавитися в космонавти. Він оминає тарілку з кашею і стає навшпиньки біля вікна, чіпляючись рученятами за підвіконня. Споглядати пташок цікаво, але стомлюються напружені ноженята. Підбігає до дверей, вони зачинені. Він повертається до вікна.

Слава Богу, не відає, що замкнена кімната і тарілка з кашею називаються одним великим словом — «виховання», і цього разу мама вирішує будь-що добитися бажаного результату.

— Віро, ходім, тато нас зачекався, а ти сиди, сиди, може, порозумнішаєш. Тільки дивись — нічого там не чіпай, дармоїде, руки повикручую. Чого встала? Йдемо.

Що там казав Славко про фобії?.. Ні, не згадати. Боже, як смішно, що він боїться ворухнутися, боїться відкрити очі, які заливає піт… Такого не могло з ним трапитись, але ось він сидить на підлозі й тремтить, як пес, о, коли б його хтось таким побачив!.. Від безсилої люті пирснули сльози… Мало ще його обзивав Фанат, мало. «Шукати лазівку», — ось що казав Славко. Але як? Він — у пастці. На три… Боже, на цілих три години!

Вони вже пішли. Чому було не попросити їх відчинити двері, ЧОМУ?!!

Він нудиться. Раз по раз перебирає свої забавки. Але йому болять очі, бо стає темно, і він погано бачить свої пальці. Тоді він підповзає до щілини. Там мама, тепло і світло. Вже б і з'їв кашу, та забуває, де тарілка. Тільки-но збирається плакати, як щось відчуває і озирається. Знадвору в шибку ХТОСЬ дивиться широко розставленими очима. Хтось патлатий і страхітливий, як мара.

Мама, зачувши крик, вбігає і знаходить його, хоч як дивно, — під ліжком. Одначе жалкує, що піддалася паніці й перервала виховний процес. Мама не розуміє, чому відтоді син лягає спати виключно при світлі й зашторених вікнах.

Вона не знає, що того вечора хлопець з верхнього поверху опускав на мотузці велику ляльку для своєї подружки, яку не пустили гуляти, а подружка жила двома поверхами нижче під ними. Лялька стукнулася в шибу і здивовано подивилася на замкненого у кімнаті отетерілого хлопчика.

— Хто такий твій Стасик, щоб я через нього вертався?..

— Він каже, він каже, шо…

— Не кумар мене, Вір, я…

— Але Стасик каже…

— Знаєш куда хай іде твій Стасик?

— Треба кажати — куди.

— Набралася, блін! Нічого з ним не станеться, з твоїм… хе, репетитором.

— А якшо він вмер?

— З якої радості він мав би вмерти? Ей, ти чуєш, бомже? Тебе вже ховають!

— Він нічого не говорить! А мама, коли вмерла, тоже нічого не говорила!

— Ну ти… блін!

Від такої навали темряви нараз він справді мав би вмерти. Як від передозування допінгів. «У кожної фобії є слабке місце…» Ні, так хіба психологи можуть висловлюватись. І слово ж яке вигадали — фо-бі-я!

Темрява стисла голову мов каска, тіло затерпло, і Андрій мусив змінити положення. А мозок продовжував перекидатися дивним словом, як м’ячиком.

«Фо-бі-я, по-ві-я, ма-ля-рія. Та-ак, дурієм помаленьку». Але тремор вщух, і слова з-за дверей долинали виразніше, наче хтось забрав з вух вату.

— Що?!!

— Хробаки! Великі, білі… Стасик каже, що вони їдять мертву людину! А якшо хробаки його ж’їли?

— Я твому Стасику, коли зустріну, яйця повириваю!

— Які яйця?

— Які-які. Мальовані!

Коли він усвідомив, що сидить на підлозі з заплющеними очима і тихо