Читати книгу - "Вовки Кальї: Темна вежа V"

– Бібліофіл, – підказала Сюзанна.

– Так, він один з них. А Джордж Бйонді (хоч він аж ніяк не Ейнштейн) сказав одну розумну річ, коли ми підслуховували. Він сказав, що Торенів заклад був не справжньою крамницею, а дірою, де безслідно щезали гроші. Там, звідки ми родом, таких, як він, – хоч греблю гати, Роланде, й відбувається з ними одне й те саме. Коли моя мама бачила по телику якогось багатія… ну наприклад, Доналда Трампа…

– Кого? – зачудувалася Сюзанна.

– Ти його не знаєш, у шістдесят четвертому він ще пішки під стіл ходив. До того ж це не має значення. «Три покоління нероб, – ось що вона казала. – Оце по-американському, хлопчики».

Отож Тауер, як Роланд, – останній зі свого роду. Час від часу він продає якусь нерухомість, платить з цих сум податки, розраховується за помешкання, поповнює кредитні картки, віддає борги лікарям, сплачує за поповнення книжкового асортименту. Звісно, я це все вигадую… але чомусь таке відчуття, що насправді все так і відбувається.

– Так, – тихо промовив Джейк. – Насправді так і є.

– Ви могли розділити з ним його кхеф, – пояснив Роланд. – А ще ймовірніше, прочитали його думки. Як це колись робив мій давній друг Алан. Продовжуй, Едді.

– І щороку він переконує себе в тому, що розкрутиться і справи в книгарні підуть угору. Що раптом усе налагодиться, як це часом трапляється в Нью-Йорку. Чорна смуга закінчиться, почнеться біла, і тоді він буде в дамках. Але врешті-решт у нього залишається один-єдиний шмат нерухомості: ділянка двісті дев’яносто вісім у дев’ятнадцятому кварталі в Тертл-Бей.

– Два, дев’ять і вісім у сумі дають дев’ятнадцять, – сказала Сюзанна. – Хотіла б я знати, чи це справді щось означає, чи це просто «синдром синьої тачки».

– Що таке «синдром синьої тачки»? – поцікавився Джейк.

– Щойно ти придбаєш собі синє авто, тобі скрізь починають ввижатися сині машини.

– Тільки не тут, – сказав Джейк.

– Не тут, – вставив Юк, і всі подивилися на нього. Днями, навіть тижнями Юк міг мовчати, лише зрідка луною повторюючи їхні слова. А потім з доброго дива видавав щось дуже подібне до результату оригінального мислення. Але впевненим у цьому ніхто не був. Навіть Джейк.

«Так само, як ми нічого не знаємо напевно про дев’ятнадцять», – подумала Сюзанна і погладила пухнастика по голові. У відповідь Юк добродушно підморгнув.

– Він триматиметься за цю ділянку до кінця, – сказав Едді. – Блін, та навіть та вошива будівля, де в нього магазин, йому не належить. Він лише її орендує.

Далі розповідь продовжив Джейк.

– «Делікатеси від Тома і Джеррі» прогоріли, і Тауер наказує крамничку знести. Оскільки якась частина його душі хоче продати ділянку. Та частина, яка нашіптує йому, що він був би несповна розуму, якби відмовився від пропозиції. – Джейк замовк, думаючи про те, що деякі думки зринають глупої ночі. Божевільні думки, шалені ідеї, голоси, що не хочуть замовкати. – Проте в його душі говорить ще один голос…

– Голос Черепахи, – тихо докинула Сюзанна.

– Так, Черепахи чи Променя, – погодився Джейк. – Напевно, це одне й те саме. Цей голос каже йому, що він має будь-що триматися цієї ділянки, не віддавати її. – Він глянув на Едді. – Думаєш, він знає про троянду? Ходить туди час від часу й дивиться на неї?

– Чи кролик паскудить у лісі? – відповів Едді питанням на питання. – Звісно, паскудить. І, звісно, він про це знає. Мусить якось знати. Тому що кутова ділянка на Мангеттені… Сюзанно, як гадаєш, скільки таке може коштувати?

– У мої часи, напевно, мільйон баксів. А вже в тисяча дев’ятсот сімдесят сьомому – хтозна. Три? П’ять? – Вона знизала плечима. – Достатньо для того, щоб сей Тауер до кінця життя не бідуючи продавав книжки зі збитками. За умови, що він вдало інвестує основний капітал.

– У цьому шоу все говорить за те, що він руками й ногами опирається, щоб не продавати, – сказав Едді. – Сьюз уже звернула нашу увагу на те, що за свої сто штук «Сомбра» одержала дулю з маком.

– Щось вони все-таки отримали, – заперечив Роланд. – Щось надзвичайно важливе.

– Він поклав їм пальця до рота, – сказав Едді.

– Правду кажеш. А тепер, коли термін угоди добігає кінця, вони надсилають свою версію Великих мисливців за трунами. Крутих перців. Якщо жадібність чи злидні не змусять Тауера продати їм землю з трояндою, то вони залякають його до смерті й змусять продати.

– Так, – кивнув Джейк. І хто ж стане на Тауерів бік? Можливо, Аарон Діпно. А можливо, жодна душа. – То що нам робити?

– Купити землю самим, – осяяло Сюзанну. – Ну звісно.

Якусь мить всі приголомшено мовчали. Потім Едді задумано кивнув.

– Чом би й ні? За угодою, корпорація «Сомбра» не має привілейованого права купівлі… Думаю, вони всіляко намагалися проштовхнути це в свою угоду, але Тауер не піддався. Тож, звісно, ми купимо землю. Як ти думаєш, яку ціну в оленячих шкурах він загилить? Сорок? П’ятдесят? Якщо він любить поторгуватися, можемо підкинути йому ще якогось мотлоху, що лишили по собі Древні. Ну типу чашок, тарілок і наконечників стріл. Ото вже справлять фурор на коктейль-вечірках.

Сюзанна дивилася на нього з докором.

– Ну гаразд, це не смішно, – погодився Едді. – Але нам треба тверезо оцінювати наші можливості, крихітко. Ми купка волоцюг з брудними дупами, що втрапила в якусь паралельну реальність. Адже ми вже навіть не в Серединному світі.

– А ще, – наче виправдовуючись, сказав Джейк, – ми були там не насправжки, принаймні не так, як тоді, коли заходиш у котрісь із тих дверей. Вони відчували нашу присутність, але бачити нас не могли.

– Не квапмося, все по черзі, – заперечила Сюзанна. – Що стосується грошей, у мене їх повно. За умови, що зможемо до них дістатися.

– А скільки в тебе є? – поцікавився Джейк. – Я знаю, це неґречно з мого боку… моя мама зомліла б, якби почула, що я про таке питаю, але…

– Ми трохи занадто далеко зайшли, щоб перейматися через ввічливість, – заспокоїла його Сюзанна. – Правду кажучи, мій хороший, я