Читати книгу - "Тенета зради"

Старий уже починав розуміти, але ще не був переконаний.

— Але якщо я їм зателефоную, то вони накивають п'ятами. — І очима спитав: «Навіщо все це мені?»

— Звичайно. І це — саме те, чого я домагаюся: щоб вони заметушилися, щоб думали, що їм наступають на п'яти. — Дука знизав плечима. — Я не хочу даремно гаяти час на те, щоб їх арештовувати, а потім через місяць вони знову будуть на волі. Нехай тікають і принаймні на якийсь час дадуть Міланові спокій.

Він говорив це не щиро, бо щирість — надто велика розкіш у деякі хвилини і з деякими людьми. Насправді він гадав: «друзі» збагнуть, що старий змовився з поліцією, і схочуть помститись; та щоб помститись, їм доведеться прийти по нього, а щоб прийти по нього, вони муситимуть вийти зі свого кубла.

— Вони, звичайно, втечуть, але перед тим встругнуть мені якийсь поганий жарт, — промовив старий.

— Не думаю. В кожному разі, ви будете під захистом; якщо вони прийдуть сюди з лихими намірами, то натраплять на те, чого не сподіваються.

Дука залишив старого, — непевного, гірко розгубленого, — незворушно вийшов із кімнати, що бачила стільки любовних сцен, спустився вниз сходами з майже англійськими гравюрами на стінах і ступив до зали-стайні. Офіціанти та офіціантки були всі тут; вони сиділи за довгим столом під наглядом Маскаранті, який, стежачи за ними злими очима, тримав їх на мушці.

— Я записав прізвища й дані всіх, — сказав Маскаранті. — Я не дозволив їм телефонувати і відіслав клієнтів, які хотіли ввійти.

— А тепер попрощайтеся з ними і нехай ідуть працювати.

Дука вийшов на спекотне сонце, попростував до стоянки й відразу сів у машину на місце поруч із водієвим — коли не було особливої потреби, він не любив водити машину. Маскаранті з'явився через хвилину.

— Куди їдемо?

— До Чертоза ді Павія, — сказав Дука. — Я вже так довго її не бачив.

— А я не бачив її ніколи, — відповів Маскаранті. — Я чув, там дуже гарно.

Картезіанський монастир справді був дуже гарний, але зачинений; через свою неуважність та ранню весну вони забули, що монастирі теж мають свій розклад, і лише обійшли попід мурами довкола; за тими мурами простягалося велике, оточене келіями монастирське подвір'я, височів храм, у глибині якого виднілися хори, далі починалося мале монастирське подвір'я, а поруч — бібліотека й трапезна, стара ризниця, де був знаменитий триптих зі слонової кості. А от хто його автор, Дука не міг пригадати. Це був цілком інший світ, світ інших вимірів, відокремлений безоднею від сьогодення. Отож, обійшовши монастир, вони повернулися на майдан, де було кілька траторій. Дука вибрав ту з них, в якій виказувалося найменше народного стилю, — таким він не довіряв.

— Подзвонимо й перекусимо бутербродами.

По телефону він повідомив Карруа, що знайшов базу злочинної групи, «Бінаскіну», розповів про свою розмову зі старим, жодним словом не згадавши про рушник.

— Через кілька годин я пошлю когось, щоб наглядав за цим закладом, — сказав Карруа.

Таким чином, «Бінаскіна» стала ще однією невеличкою пасткою.

— Гаразд, дякую, — відповів Дука.

— Прошу дуже, — мовив жартома Карруа, а тоді злісно додав — Але гляди, не помилися. Ти не маєш права помилитися, не тільки через тих вилупків, а й через мене. — Останні слова, «через мене», пролунали різко, наче крик слона, і зв'язок урвався.

У траторії з певними претензіями на елегантність і модерний стиль, — тут, перед зачиненим картезіанським монастирем, — два бутерброди з ковбасою і маринованим перцем дістати було нелегко; тут не бажали опускатися до таких незначних послуг; бармен, офіціант і хазяйка за касою зволікали доти, доки Маскаранті пішов на кухню й сказав, що він із поліції і хоче одержати два бутерброди з ковбасою та шматочком маринованого перцю зверху негайно, а не післязавтра. Коли пролунало слово «поліція», бутерброди майже блискавично вигулькнули з рук кухонного персоналу, Маскаранті підійшов до каси, заплатив за бутерброди та дві пляшки пива й повернувся до машини, де його ждав Дука; там вони й перекусили — при відчинених дверцятах, у цьому відлюдному зеленому притулку, під деревцями з ясними молоденькими листочками.

Жуючи бутерброд, Дука переглядав дві вчорашні газети, знайдені у машині. «Ла Нотте» на першій сторінці писала: «Зваблений коханкою, він був смертельно поколений ножицями, а тіло його кинули в озеро!» Ще й із знаком оклику. А «Корр'єре д'інформаціоне» подала цю новину так: «Коханка заманила його в пастку, потім бідолаху задушили й кинули в Адду». Отже, про ножиці в цьому повідомленні не згадували; були розходження й щодо місця та способу дії: згідно з «Ла Нотте» вбитого кинули в озеро, а згідно з «Корр'єре» — в Адду, себто в річку; крім того, якщо вірити «Корр'єре», того чоловіка задушили, тоді як «Ла Нотте» писала про смертельні удари ножицями.

— Ми більше не носимо шабель та шпаг, то убиваємо тим, що маємо напохваті, — сказав Дука. — Коли ми в машині, то дістаємо гайкового ключа й розвалюємо голову тому, хто перегнав нас праворуч. А вдома, у здоровому родинному оточенні, з-поміж підручних хатніх знарядь вибираємо ножиці і, завдавши п'ятдесят-шістдесят ударів, покінчуємо з приятелем, який не віддав нам боргу.

Ковбаса була дуже сумнівної якості, а перець пахнув не оцтом, а трохи відгонив скипидаром; але хіба в цьому хтось був винен?

На внутрішніх сторінках, у міській хроніці, були вміщені буденні, незначні новини дня. В одній замітці «Ла Нотте» писала: «Наречена позувала для трьох тисяч порнознімків», а в іншій: «Знайдено череп; можливо, що це череп шевця-співака». «Корр'єре д'інформаціоне» досить невиразно повідомляла про напад на оптичну крамницю на вулиці Орефічі —