Читати книгу - "Ходільці"

Решту того дня і всю наступну ніч славетне переможне військо, як йому й належалося, грабувало підкорену фортецю: тягало з покоїв майно, зброю, посуд; господарювало у численних замкових підземеллях, де знайшлося чимало вина. Головнокомандувач, який не дуже полюбляв вино, цього разу був змушений випити і, здається, випив більш ніж треба — так його підохочували солдати. Декотрі напідпитку доводили, що саме він підказав їм правильний шлях штурму, а інакше вони б товклися тут до зими. Якось нарешті відкараскавшись від п’яної солдатні, він заліз у тернину під фортечним муром, важко виблював там і потім нарешті заснув. Розбудили його аж над ранок, як почалося вишикування війська. Котрийсь латник зауважив його ноги, що стирчали аж на стежку з гущавини, і штрикнув їх легенько списом, аби перевірити, чи живий. Виявилося, що живий. Головнокомандувач поволі підвівся, і його повели до свити Великого Курфюрста, котрий, як і раніше, не промовив жодного слова, немов і не зауважив його.

Таким чином, останній бастіон ворогів на сході був підкорений, довга й тяжка війна закінчилася. Підпаливши рештки розграбованого замку, військо поверталося до свого міста — до столиці Богоданої і Сонцесяйної землі. Попереду всього війська, колони якого розтятися на п’ять миль, їхав верхи Великий непереможний Курфюрст, за ним — особиста охорона, і позаду — Головнокомандувач, недавній бібліотекар Готліб. За втрату шолома йому не докоряли, і він думав, де йому відшукати свого мула, на якому він сюди приїхав, бо прегарну білу кобилу, на якій він їхав зараз, мабуть же, відберуть у місті. Звісно, на кобилі він виглядав гарніше, ніж на старому мулі. У його серці вже непомітно поселився гонор, і йому здавалося, що він таки заслужив якесь особливе право. Ті з вояків, які були ближчі до нього, час від часу обдаровували Головнокомандувача теплими поглядами або навіть і вітали піднесеною догори рукою з мечем. Це дуже зігрівало не вельми славолюбне серце бібліотекаря, і він думав собі: а що ж іще буде у місті, як вони прийдуть туди з перемогою! Може, і справді Великий Курфюрст призначить його керувати військом — взагалі-то, він був би не проти. Військова справа несподівано починала подобатися йому, і він уже трохи сприкрено згадав про свою бібліотеку з її пацюками й пилюгою. Дійсно, зовсім інша справа війна!

Скільки страху, але скільки й радості! Скільки гострих відчуттів, а головне — вдячності війська! Народної любові, і, може, навіть прихильності самого володаря Богоданої землі.

Правда, його трохи тривожило затяте мовчання Великого Курфюрста, який начебто не бачив, не розумів, яку роль в останній облозі відіграв його новопризначений Головнокомандувач. Але ж він сам, Головнокомандувач, нагадувати про це володареві не буде, він же всього-навсього підданий. Курфюрст має сам усе зрозуміти й поцінувати. І коли він досі цього не зробив, то, мабуть, тому, що дуже зайнятий. Хіба у нього лише один цей клопіт — Головнокомандувач? Онде скільки справ із військом, полоненими, які довжелезною колоною плентали за переможцями. І ще, зітхнувши, він подумав, як не пощастило його попередникам, котрі ниділи тепер у міських підземеллях. Ну, але що ж — кожному своє, як написав колись стародавній поет, а ще до нього це стверджувала Біблія. Мабуть, як не сьогодні, то завтра ті невдахи будуть роздерті вовками. Нещаслива доля тих вояків трохи не витиснула сльозй з очей їхнього вдатнішого наступника.

Щойно він відігнав від себе цю прикру думку, як Великий Курфюрст попереду спинив коня. За ним зупинилась і вся колона піших і кінних, лучників і латників і всіх інших, разом із полоненими. Курфюрстів почет збочив з курного шляху під дуби на придорожньому пагорбі. Чи не на відпочинок? — подумалось Головнокомандувачеві. У затінку велетенських дубів це було б не надто доречно. Та, здається, ні. Тут і йому подали знак під’їхати наперед, що він і зробив, не вельми вправно керуючи важкою на ходу кобилою. Перед Курфюрстом, котрий, як і раніше, сидів на коні, належало спішитися, і він зіскочив долу, ледве втримавшись на замлілих ногах. Він не знав, що зараз буде, але був готовий виконати будь- яку команду володаря.

От тільки Курфюрст нічого не командував, а з кам’яним обличчям продовжував сидіти на білому огирі. Замість нього почав промовляти віщун, який мав луджене горло й під час облоги та в поході передавав Курфюрстові команди. Уважно слухаючи віщуна, Головнокомандувач не одразу й збагнув, що це він? Про кого він? Виявляється, про нього, про Головнокомандувача. Начебто він недбало командував облогою, внаслідок чого військо зазнало невиправдано великих втрат, цілий день не могло досягнути успіху, і за це злочинство Великий Курфюрст карає Головнокомандувача відрубанням голови. «Слава великому військові Богоданої Сонцесяйної землі!» — завершив віщун, і всі вояки дружно ревнули «гох!», що означало згоду, захват і схвалення.

Коліна у недавнього бібліотекаря підломились, він повалився на м’якеньку травичку під дубом, але дужі руки миттю підхопили його і кинули під ноги володареві. Штатний військовий кат у широкому шкіряному фартусі витягнув зі шкіряних піхов широкого меча з викарбуваним на лезі гаслом. «Bibe sanguinem!» — устиг прочитати неборака любою йому латиною, перш ніж кат одним вправним ударом відділив лисувату голову Готліба від його кощавого тіла. Військо при цьому знову гримнуло «гох!» Великий Курфюрст підвівся у стременах, аби його можна було вгледіти віддалік, і щоб усі до останнього лучника збагнули, хто забезпечив їхню перемогу. Щоб не було жодних сумнівів, Курфюрст ще й повернувся туди-сюди на два боки — криками схвалення і брязкотінням мечів об щити легіони привітали його божественне право на істину і справедливість. Слова про справедливість були викарбувані на його прикрашеному гербом щиті. Крики «слава переможцеві!» супроводжували його всю дорогу до самого міста.

Під ті крики він, щасливий і втомлений, в’їхав надвечір попід міську браму. У місті привітання повторилося з іще більшим завзяттям і тривало до полуночі.

Народ завжди любить вітати переможців.