Читати книгу - "Небесний народ"

Жінка почула крики сови за вікном у гіллі кленів. Зачувши — вжахнулася, уся затрусилася, притиснула руку до змученого переживаннями серця, щоб не вискочило з грудей від такого сильного ляку. Бідолашна не знала, що там, надворі, нічна птаха кричить на світло, вона ж бо вірила у почуте від людей: як заквилить сова під вікном у того, хто лежить хворий, значить, та людина помре. Таке повір’я ходило світом уже давно. Напевно, від того, що завжди по ночах коло хворих горіло світло. Отож, сови на нього летіли й кричали. Вони не мали ніякого стосунку до віщування смерті. Якби ж то знала змучена коло постелі мати, чому саме кричить у кленах нічний птах, то дуже не лякалася б, а так трусилася, нещасна, від страху та переживання, бо вірила, що сова віщує смерть її дитини.

Тим часом Уку помалу призвичаїлася до віконного світла, тепер воно вже не сліпило її так, отож сова дещо заспокоїлася. Вікно було прочинене, і птаха розгледіла матір коло постелі хворої дитини. Згорьована постать неньки була такою одинокою в пітьмі великого будинку! Уку зрозуміла, що в цей дім завітала смерть, отож вражена птаха замовкла і тільки заглядала з острахом до кімнати. Сова побачила, що дитина метається в ліжку від гарячки, і від того, що їй все гірше та гірше, матір безпомічно взиває до Бога. Вона просить Господа змилостивитися, бо в неї на світі лише один син — і більше нікого.

Уку тихо знялася з гілки і, безшумно змахуючи крилами, полетіла на галявину та розбудила ельфа.

— Ельфе, — звернулася птаха до нього, — там у хатині вмирає маленька людина, ти можеш допомогти її матері?

Добрий дух сумно глянув і відповів, заперечно хитнувши головою:

— У мене немає влади над смертю, мені не дозволено говорити з людиною. Якщо дитина має померти, то на то уже воля Всевишнього.

Уку мовчала, вона ніяк не могла забути нещасну матір, її голосні жалі й стогони. Сові стало шкода бідолашної жінки. Вона нагадала себе малою та незахищеною, і птаха зрозуміла страждання матері. Тому запитала ще раз:

— Ельфе, ти нічим не можеш зарадити? Ти вже стільки зробив такого, що нам видавалося, ніби ти демонструєш чудо любові… Допоможи маленькій людині! Воно метається у своєму гніздечку, йому так тяжко помирати, але мені здалося, що матір коло того дитяти сотні разів умирає разом з ним.

— Якби я міг віддати дитині своє життя, — завірив сову ельф, — то, не задумуючись, віддав би його, але я не вмію цього зробити.

— То втіш хоча б матір! — вигукнула птаха. — Ти ж добросердний, твої слова западають піснею в серце.

Ельф мовчки втупився поперед себе, він ставав усе сумнішим і сумнішим. За якусь хвилю промовив:

— Немає таких слів, які б втішили матір, що втратила свою дитину. Уко, набагато простіше позбавити цілий світ його провин, аніж втихомирити біль неньки, що тужить за своєю кровинкою. Якийсь юнак може запросто забути дівчину, котру ще недавно сильно кохав, сестра може зрадити любов до брата, навіть друг може з часом перебороти тугу за втраченим побратимом, але сум матері за дитиною не згасає ніколи, так людям визначено.

— Тоді полети туди, я тебе прошу, ельфе, хоча б спробуй допомогти. Хіба не з’являєшся ти перед усіма в сяйві, подібно до ангела? Хіба вже один твій вигляд не принесе полегшення змученому серцю матері? Скільком з нас ти вже приніс таку полегшу! Збав же і її від туги, адже й сам чекаєш, що колись і тебе хтось пожаліє та збавить.

Слова птахи справили своє враження: добрий дух розправив крильця і полетів до місця, вказаного совою, а Уку зітхнула з полегшенням і подумала: «Тепер все буде краще».

Коли ельф глибокої ночі примчав на самотнє сільське подвір’я, дитина до того часу вже померла. Він залетів крізь прочинене вікно в кімнату і опустився в головах покійного. На ліжечку, поруч з мертвою дитиною, сиділа убита горем матір. Вона обнімала, намагаючись зігріти, вже захололе тільце синочка і все заглядала у його згаслі очі. Тиха ніч поглинула її жалісливі стогони, запанувала мертва тиша, і лише кволий вогник тріпотів відблисками на чисто вибілених стінах убого вмебльованої кімнатки. Час від часу нещасна жінка відривала погляд від сина і, підвівши сповнене туги обличчя, втуплювалася сухими, без єдиної сльозинки, очима в понуру темряву ночі. Ельфові ще ніколи не доводилося бачити в погляді земного створіння такої безнадії та докору. Він задрижав, і сльози потекли струмками з його очей.

Як тільки добрий дух заплакав, то видалося, що матір прислухується. Вона стрепенулася усім тілом і, продовжуючи впинатися невидющими очима вдалину, нібито вловлювала звуки чийогось далекого та тихого плачу. Її заполонили спогади, а від цього з очей потекли, зблискуючи краплями нічної роси, гіркі сльози. І ось разом з цим риданням бідолашна мати раптом відчула невимовне полегшення, начебто сльози залили усю палючу печаль її серця. Нові стогони й нарікання застрягли сердешній в горлі, примушуючи жінку безмовно опуститися додолу. Здалося, що сама мовчазна земля пожаліла страждальницю та принесла їй полегшення.

Ельф здивувався і задумався. Він думав і думав: Уку таки мала рацію… Одначе ніяк не міг збагнути: чим він допоміг згорьованій, чи справді його вчинок був потрібним? Доброму духові здавалось, що трапилося справжнє диво і змучене серце матері само знайшло вихід — воно втішилось у вірі.

«Я не можу нічим допомогти», — сумно подумав ельф. Він був квітковим ельфом, а не простим смертним, тому не міг зрозуміти, що даром співчуття приніс стражденній втіху, ту єдину поміч, яку можуть прийняти люди в час їхнього найбільшого горя.

Якогось дня пливли собі за течією потічком дві диких качки, така собі самозадоволена качина пара. Вони дозволяли струмкові зносити себе вниз і лише то тут, то там затримувалися ненадовго