Читати книгу - "Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник"

Марія летіла в міжзоряний простір.

Марія летіла до Сонця.

Марія летіла в обійми далеких зірок, назустріч їхньому таємничому мерехтливому промінню.

Хай про це знають всі. І голубі незабудки на зелених луках, і пишно-білі хмарини, і білокорі берези.

Дівчина прощається з ними, в думці говорить найсердечніші слова, перебирає струни свого урочистого настрою. Здійснюється заповітне, вимріяне, таємниче. Ще так недавно Марія бігала замурзаним дівчатком по берегах рідної ріки, дивилася па відблиски сонця у жовтавих хвилях, ловила в долоні розхлюпані іскри його променів, проводжала його при заході на покій, бажаючи доброї ночі, а тепер…

Тепер Марія летить до Сонця в гості. Не в казці, не на Горбоконику, не на чарівному кораблі, а насправді.

«А може, в казці? Може, й життя — це казка? Чи не занадто люди спростили все навколишнє? Вони звикли до таємниць і перестали дивуватись? Чи добре це? Навряд. Таємниця, Велика Таємниця — ти повинна завжди супроводжувати людину, інакше вона зачерствіє серцем і перетвориться в реєстратора нових відкриттів і, замість того щоб приймати в серце нові хвилюючі знання, вона буде просто дивуватися їм, як дивуються в цирку ілюзійним номерам.

Сонце, іскристе Сонце, не дай мені опустити очі на пилюку доріг! Я хочу дивитися на тебе завжди, я хочу, щоб твої животворні промені випалювали в мені все погане, недосконале, нещире…

Ось чому я лечу до тебе, божество всіх народів. Ось чому я ділюся своєю простою радістю з усіма, кого бачу, з ким виростала серед рідної природи.

Я завжди відчувала, що душа моя породжена тобою, твоїм невтомно творчим вогнем. Все краще в мені — нарості твоїх іскристих зерен, які ти так щедро розсипало по нашій неспокійній Землі. Коли на душі моїй радісно, коли я бачу веселі обличчя людей, все навколо освітлюється чудовими барвами, хоч надворі й хмари або пітьма. А коли десь пробивається злоба, коли з закутків душ виповзає нещирість чи заздрість, підлота чи зрада — світ огортається коричневим туманом, насичуючи чисте повітря отруйними випарами. О, як чудово, що ти є, Сонце прекрасне! Ніякий океан темряви не затопить тебе, не затьмарить, не знищить!

Завтра в небо полетить корабель. Я полечу на ньому. Ми зупинимось на Сонячному Острові, де я буду працювати. Ти, мабуть, знаєш про той дивовижний острів? Люди нашої Землі зробили його з металу, здобутого в надрах планети. Той метал віки лежав би іржавими пластами, якби не втрутилася в його долю воля Людини — твій творчий промінь, любе Сонце. А тепер він кружляє біля тебе як повноправна, маленька планетка, утвір людства, твій утвір, животворний вогонь світу!

Яке щастя випало мені! Я виходжу в ефірний світ, як вилітають влітку з гнізда пташенята. Міцніють крила, сповнюється вогняним прагненням душа, і нема в світі таких перешкод, які б зупинили нестримний політ людського духу до світла.

Земле! Я залишаю тебе, моя колиско! Залишаю і все-таки зв’язана навіки з тобою. Згадай слова великого Тагора: «Лук шепоче стрілі, відпускаючи її: «В твоїй свободі — моя»

Так і я. Вірним серцем дякую за ту велику свободу, що народилася з твоєї кривавої напруги. Я стріла твого лука!

Я лечу до Сонця…»

— Марія Райдуга?

— Я.

— Ваше місце в дев’ятому купе. Номер двадцять п’ять.

Марія зійшла по вузеньких східцях до овального майданчика, натиснула кнопку. Двері з великою цифрою дев’ять відчинилися. Вона опинилася в купе. Ліворуч стояло її крісло-ліжко під номером двадцять п’ять. В двадцять четвертому вже хтось сидів. Марія ковзнула поглядом по обличчю сусіда. Очі його були заплющені, темні брови занепокоєно зсунуті до перенісся. Здавалося, він про щось думав і вві сні.

Марія поглянула на важкі жилаві руки, на сиву брову, па характерний горбоносий профіль. Де вона бачила його? Коли?

Навшпиньки, щоб не потурбувати супутника, вона нахилилася до ілюмінатора. В промінні могутніх прожекторів космодрому блищали крижані панцири гір, мерехтіли зелені неонові букви на головній будівлі міжпланетної станції:

«Алтай — Сонячний Острів»

На гігантському циферблаті годинника стрілки показували без п’яти дванадцять. До старту рейсового корабля залишалося сім хвилин.

Марія прислухалася до стуку серця, до голосу душі. Чи був там сумнів, вагання, страх? Хтозна… Над світом і в ній самій пливла дивна, напружена тиша, тиша чекання, тиша таємничого передчуття. Все єство дівчини скидалося на безмежний океан, завмерлий у передгроззі. Ще мить, ще одна хвилина — і налетить шквал з невідомих країв, і покотить височенні вали вдалину, і невідомо, що він зробить, — чи потопить необачний корабель, чи наповнить його парус бажаним вітром!..

Навпроти — в десятій каюті — хтось говорив. Крізь напівпрозорі двері долинав густий бас. Марія прислухалася, їй здалися Цікавими окремі фрази.

— Ми були занадто самозакохані, — гримів бас. — Ми будь-яке нове відкриття механічно розповсюджували на всю безконечність. Зачекайте, не перебивайте мене. Я кажу правду. На Землі життя існує на основі кисню і вуглецю, — на Венері ми колись не знаходили кисню! І що ж ми вирішили? На цій планеті нема життя, у всякому разі, високого життя! На Марсі атмосфера в сотні разів розрідженіша від нашої, — теж неможливе життя на високому рівні. На Юпітері і Сатурні густі аміачно-метанові атмосфери, — і не шукайте в них життя, воно неможливе! Хіба не так думало більшість вчених?

— Але ж потім життя знайшли навіть на Місяці? — заперечив дзвінкий хлопчачий голос.

— Знайшли, — насмішкувато загув бас. — І шугнули в інший бік. Відкрили