Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

Він ди­вив­ся на неї роз­горіли­ми очи­ма, і у йо­го умі кру­жа­ло. Не ду­мав нічо­го яс­но­го в тій хвилі, не мав слів і не шу­кав за ни­ми. Але ду­ша йо­го хви­лю­ва­ла, мов ла­ди­ла­ся впо­тем­ки до діл, віддільне від ро­зу­му й волі, і зовсім на свій не­ви­ди­мий лад. Замк­ну­ла йо­го ус­та й пірну­ла у свою незг­ли­би­му ат­мос­фе­ру…

- Тобі па­де зем­ля че­рез ме­не,- тяг­ну­ла про­ро­чим го­ло­сом і з ко­тя­чою м'якістю дальше.- І в зло­му чи доб­ро­му, ми все ра­зом. Ти га­даєш, се все пус­те? А там­то­го ро­ку, ко­ли я на Андрія нес­ла во­ду в роті з ве­ли­кої кер­ниці, щоб спек­ти пам­пух, знаєш? То со­ба­ки гав­ка­ли з твоєї сто­ро­ни. Се бу­ла, мо­же, і ва­ша ста­ра Сой­ка, що в тій хвилі віщу­ва­ла мені те­бе, а моє сер­це ска­за­ло мені ви­раз­но: «Са­ва бу­де твій». Тоді зав'яза­ла я пе­ред бра­мою нит­ку, і прецінь ти розірвав нит­ку, як прий­шов то­го ве­чо­ра до нас… ска­за­ти мені, щоб я те­бе не до­жи­да­ла дру­го­го дня, бо тобі нес­подіва­но ви­па­ло їха­ти з батьком до мли­на. При­га­дуєш собі? А як я потім ляг­ла спа­ти й під по­душ­ку за­су­ну­ла гребінь, а чо­ло зв'яза­ла по­ясом, з чо­го сниться той, ко­го мається діста­ти за чо­ловіка, снив­ся ти мені, Са­во! А як я прис­ту­пи­ла до сто­лу із замк­не­ни­ми очи­ма й ви­тяг­ну­ла один ко­лос, аби видіти, чи мій чо­ловік бу­де ба­гач чи бідний,- вий­шло, що він бу­де ба­гач. Ко­лос був із зер­ном. Ти бу­деш ба­гач, Са­во, і бу­деш моїм ба­га­тим ґаздою! О Са­во, Са­во! - клик­ну­ла все ще півго­ло­сом, із сильною радістю, що нап­ли­ла рап­то­во до її сер­ця, і об­ня­ла обо­ма ру­ка­ми, при­тя­гу­ючи бур­ли­во до се­бе.

Він по­чув се­бе ди­ти­ною, ого­лом­ше­ним. Був вос­кои у її енергічних ру­ках, і во­на відби­ра­ла йо­му весь ро­зум і всю свідомість йо­го єства. Без неї чув се­бе опу­ще­ним і без­помічним, а ко­ли не­на­че вис­ту­па­ла з се­бе так, як у тій хвилі, підда­вав­ся цілко­ви­то власті її ди­ко­го, без­дон­но­го ха­рак­те­ру.

- Рахірко! кня­ги­не моя! - про­шеп­тав зі сльоза­ми в очах.- Не по­ки­дай ме­не!

- Я не ки­даю те­бе… Чи я ко­ли про се ска­за­ла? - відповіла зво­ру­ше­ним го­ло­сом.- На­шим во­ро­гам усім на злість! Най бу­де так, як ми хо­че­мо! Ти слу­хай ли­ше ме­не, а ми до­бу­де­мо сво­го!

- Я слу­хаю те­бе!

- Ти бу­деш пер­ший ґазда в селі, а я твоя газ­ди­ня!

- Ти моя ґазди­ня!…

Чорний ху­дий пес не міг знай­ти собі місця ко­ло своєї бу­ди. Вертівся, вста­вав, ля­гав, відтак підняв го­ло­ву вго­ру і по­чав ви­ти. В дов­гих здер­жу­ва­них зву­ках і болісно.

Місяць сто­яв не­ру­хо­мо на яс­но­му небі, звер­та­ючи своє роз­жа­ре­не об­лич­чя пов­но до землі. Все по­то­ну­ло в мов­чанні. Мо­гутнє, мов царст­во, про­ки­ну­лось во­но, а в нім за­во­ру­ши­лось жит­тя, німе, незг­ли­би­ме, і не­чут­ни­ми не­ви­ди­ми­ми ру­ха­ми по­кер­му­ва­ло бу­ду­щи­ми подіями сліпих на йо­го існу­ван­ня істот…

VI

Настав жов­тень.

Небо зви­са­ло од­ною сірою, мряч­ною ма­сою над зем­лею.

Великий ліс, що за­дер­жав­ся ко­ло се­ла, виг­ля­дав по­ва­ж­но і стур­бо­ва­но, і лиш десь-не-десь дри­жа­ло за­ми­ра­юче по­жовк­ле лис­тя на чор­но­му гіллі, зе­ленілась якась вит­ри­ва­ла рос­тин­ка на землі, зреш­тою, ле­жа­ли лиш грубі верст­ви об­па­ло­го лис­тя у пнях де­рев і па­ну­ва­ла ти­ша…

Над лісом виг­ля­да­ло інак­ше. Густі ма­си мряк, зда­ва­ло­ся, ле­жа­ли в ліни­вих фор­мах, у німій бо­ротьбі з чи­мось. Магічна си­ла лісу си­лу­ва­ла їх клу­би­ти­ся над йо­го по­ну­рим вер­хом, між тим ко­ли їх тяг­ну­ло в да­лечінь.

І по­тяг­ли­ся в да­лечінь.

У су­мо­ви­тих не­пов­тор­них пос­та­тях прос­тяг­ли­ся над го­ли­ми стер­нис­ти­ми по­ля­ми, до­ки око ся­га­ло, од­нос­тай­но, сіро, зніма­ючи­ся й упа­да­ючи, не­на­чеб шу­ка­ли відповідно­го місця, де б мог­ли сфор­му­ва­ти­ся в хма­ри. Так тя­га­ли­ся, блу­ка­ючи ціли­ми дня­ми. Відтак згу­би­ли­ся, і на по­лях ста­ло ще пустіше.

Земля зда­ва­ла­ся ще чорніша й голіша, і ми­мо­волі про­ки­ну­ла­ся ту­га. Тяж­ка, пригніта­юча ту­га, що ук­ла­да­ла­ся над усім, гриз­ли­ва ту­га, якої си­ла остільки зрос­та­ла, оскільки йшло до дни­ни. Ніжний дощ ро­сив без­нас­тан­но. Не­чут­но усу­вав­ся з по­ну­рої ви­со­ти, розк­ла­дав повітря і розсівав сму­ток хо­лод­ною мок­ро­тою. Та­ко­го од­но­го дня по­ки­нув Ми­хай­ло своїх батьків і свою зем­лю.

Сава ли­шив­ся ос­танньої ночі пе­ред йо­го від'їздом у сільській хаті на варті, а Ми­хай­ло но­чу­вав із ро­ди­ча­ми в бур­дею. Му­сив досвіта ви­ру­ша­ти з батьком у місто, а ма­ти ріши­ла­ся сим ра­зом ос­та­ти­ся до по­во­ро­ту батька при ху­добі і бджо­лах у полі. Ос­танній вечір хотіла пе­ре­бу­ти з си­ном.

Плакала не­нас­тан­но. Раз у раз заг­ля­да­ла до йо­го клу­ноч­ка, чи все вло­жи­ла йо­му, що пос­та­но­ви­ла, чи чо­го б йо­му ще не потрібно. А пе­ре­ко­нав­ши­ся за кож­ний раз, що все бу­ло так, як скла­ла, по­ча­ла тур­бу­ва­ти­ся, що йо­му все відбе­руть у ка­сарні і при вступі до служ­би.

Ані син, ані батько не мог­ли її в тім згляді цілко­ви­то ус­по­коїти. Оба гляділи в бу­ду­че жит­тя, як у ніч. Бу­ло для них за­чи­не­не. До то­го, во­лоділо ни­ми пе­ресвідчен­ня, що у війську па­ну­ва­ла над усе строгість. Бе­зог­ляд­на й без­по­щад­на, оди­но­ка строгість.

Раз у раз спог­ля­да­ла на си­на, як виг­ля­дає. Нес­покійни­ми очи­ма вигрібу­ва­ла щось із йо­го об­лич­чя. Відтак пи­та­ла:

- Чого тобі ще тре­ба? Мо­же, тобі чо­го тре­ба? Він не відзи­вав­ся. Йо­го очі за­хо­ди­ли­ся гру­би­ми слізьми, і він відвер­тав­ся від неї. Сло­ва по­ки­да­ли йо­го, од­но по другім гу­би­ли­ся в йо­го душі, і він німів. Та про­те ніко­ли не чув у собі стільки відтінків чут­тя, як те­пер… Коріння йо­го душі хи­та­ло­ся, а хви­ля­ми ври­ва­ло­ся десь у без­донній якійсь гли­бині. Глу­хо, без лос­ко­ту. Про­ти то­го ник­ло все, що б не ска­зав. Та й не знав би, що ска­за­ти…

- І не мор­дує ніко­го, і не ріже, а му­читься, як той, що ле­жить у крові! - ска­за­ла зап­ла­ка­ним го­ло­сом Марія, ко­ли він вий­шов надвір, а во­на по­ра­ла­ся із снідан­ням сіро­го по­ран­ку при світлі в бур­дею.

- Або то вже все? - відка­зав Івоніка.- Кров страш­на, але… ей бо­же! - мах­нув ру­кою й занімів. Не доріс до то­го, що відчу­вав і що в'яза­ло­ся дов­ко­ла нього й над ним не­ви­ди­ми­ми ти­сяч­ни­ми ни­точ­ка­ми…

Насилу їв Ми­хай­ло снідан­ня. Гор­ло бу­ло у нього мов за­ши­те. Най­рад­ше був би пла­кав, як ма­ла ди­ти­на. Йо­му зда­ва­ло­ся не­мож­ли­вим, зовсім нез­ро­зумілим, що мав уже за­раз, за го­ди­ну все по­ки­да­ти. Навіки, мо­же, по­ки­да­ти…

Бувало час­то, що при війську вми­ра­ли. Навіть та­то ка­за­ли раз од­но­му знай­омо­му, що та­ке бу­ває час­то. А йо­го та­то не го­во­ри­ли ніко­ли чо­гось, що не бу­ло прав­дою.

Старий Івоніка зда­вав­ся від усіх най­бай­дужнішим. Спов­няв свою зви­чай­ну пра­цю. Обійшов ху­до­бу, заг­ля­нув до бджіл. Обійшов сто­ги, од­нак ко­ли ба­чив се­бе на хви­ли­ну сам,