Читати книгу - "Лялька, або Бухгалтер на вимогу, Анна Пахомова"

20

Віолетта

Зранку суботи списалась з однією своєю замовницею на мереживо. Я цінувала цей не частий, і не стабільний, але приємний заробіток. Завжди радісно, коли твоя кропітка праця знаходить нового власника, який буде тішитись комірцем, скатертиною чи фіранками.

Попутно виявила, що мої улюблені черевики після дощу розклеїлись. Така прикрість. Але недорогі моделі взуття часто грішить цим – вони гарні до першої калюжі.

Доведеться поєднувати примне з корисним, і щойно зароблені гроші пустити на придбання нових сандалів. При цій думці згадалась Катерина, і її стиль одягатися. Марнославство, як воно є. Але вже коли клієнтка домовилась про зустріч в торговому центрі, то можна дозволити собі хоча б пройтись по бутиках, і подивитись на ціни того взуття, що носить Артурова наречена.

Хвороба майже минулась, і я відчувала себе цілком прийнятно. Постійні думки про свого начальника не можна рахувати за погане самопочуття. Але прогнати його з своєї голови я не могла. Він міцно сидів там, тому з цим залишалось тільки змиритись.

Зрештою одного разу я вже пройшла увесь цей шлях. Кохала, боліла, думала увесь час. Аж поки через кілька років буденне життя не поглинуло мене повністю. Стерши бажання зазирати на фотографію Журби.

Минеться і цього разу. Треба тільки почекати. Час найкращі ліки від кохання.

Я прийшла на зустріч з клієнткою завчасно. Завжди так роблю, адже не люблю щоб мене чекали. Піднялась ескалатором на другий поверх, і стала неквапливо обходити магазинчики. Черговий скляний бутік вразив космічними цінами. Мабуть, якби я працювала на Котовського, з часом би дозволила собі купувати тут взуття. Чарівні туфельки  на тонких підбора-шпильках прямо зачарували мене. Але і коштували вони як комуналка за півроку.

З жалем поставила туфлі на підставку, і вийшла геть. Нічого, ще є кілька поверхів. На третьому є цілком бюджетний магазин. Там по акції можна і за триста гривень щось знайти.

Увагу привернула дивна жінка в салатовому костюмі, по плечах якої розсипалось дивовижне темно-фіолетове волосся. Фантастична сміливість носити такий модний колір в її віці.  Я так задивилась на незнайомку, що не помітила якийсь пуф під ногами, і перечепилась.

Полетіла на підлогу, випускаючи з рук пакет з мереживом.  Те ковзнуло по сірих кахлях, і опинилось прямо під ногами у незнайомки, вивалившись з пакета.

Поки я піднімалась з підлоги, тамуючи біль в забитому коліні, дивна жінка підняла моє плетиво.

- Розкішно! – вона безцеремонно розгорнула круглу серветку, і роздивлялась на світлі химерні квіткові узори. На його плетіння у мене пішло більше трьох місяців, але робота була того варта. Тонкі нитки під моїм гачком сплелись в витончене мереживо.

- Віддайте будь ласка,  - я нарешті підійшла до незнайомки.

- Де ти узяла цю річ? – дивачка і не подумала випускати з рук мою працю.

- Зв’язала, - ну не вкрала ж я справді цю річ. В усьому торговому центрі такого не знайдеться.

- Артур! – гукнула жінка через плече. – Артур! Поглянь що я знайшла!

Чомусь при цьому імені у мене в грудях спочатку все похололо, а потім несамовито загупало. І не дарма. Із скляного куба магазину позаду незнайомки вийшов Журба власною персоною. Без костюму він виглядав дужне незвично.

Сірі спортивні штани обтягують ноги, на торсі блакитна футболка,   пів обличчя закривають блискучі окуляри авіатори.

Не замилуватись ним я не могла. Бо він був втіленням всіх моїх дівочих мрій.

- Бачу, - Артур скривився. – Бачу що хтось порушує режим лікування.  

- Мені вже краще, - я вся спалахнула, немов школярка спіймана за крадіжкою пиріжка.

- Це скаже лікар на прийомі в понеділок, - не погодився Артур. Одночасно з ним заговорила і незнайомка:

- Я вже бачу нову колекцію з таким мереживом! Це геніально! – і осіклась ніби вперше побачивши нас з Артуром. – Ви знайомі? Артур! Ти знаєш таку майстриню, і нічого мені не сказав?!

- Це наш бухгалтер, - пояснив Артур. За окулярами я не могла зрозуміти вираз його очей, але голос не віщував мені нічого доброго.

- Ходімо негайно в середину! – дивачка круто розвернулась разом з моїм рукоділлям і покрокувала в магазин. А я попленталась за нею. В дверях ми зіштовхнулись з Артуром, який очевидно був не радий нашій зустрічі. По всьому тілу пройшлась хвиля мурах, наче я зіткнулась з оголеним дротом під високою напругою. Дихання миттю збилось, серце загупало з новою надновою швидкістю.

- Чекай,  - Артур перехопив мене за плече, розвертаючи до себе і кладучи долоню мені на лоба. – Пила ліки?

- Так,  - кивнула йому, намагаючись проштовхнути грудку в горлянці.

- Добре,  - він нарешті пропустив мене в середину приміщення, попутно пройшовшись долонею по ділянці нижче спини. Легкий непомітний для стороннього ока рух,що відізвався пульсацію між моїх ніг. І нагадав, що я Артурова іграшка, якою він ще не награвся.

Магазин був з дорогих. На манекенах висіло химерне вбрання, яскравих кольорів, немов зшите з крил метеликів. Все воно дуже відповідало образу жінки з фіолетовим волоссям. Але я не уявляла як таке можна носити. Ну хіба що на самій дивачці. Їй би воно все пасувало.

Тим часом яскраво зелена спина жінки майоріла в протилежному кутку бутіка, вона обернулась до нас, і застигла чекаючи.

- Що ти будеш робити з цим мереживом? – запитала у мене, коли я наблизилась. І не чекаючи швидкої відповіді пішла за ширму.

За торговим залом виявилась швацька майстерня. Жінка сіла за стіл усипаний різними малюнками і прямо поверх них розклала мою серветку.

- Це на продаж,  - пояснила я жінці, в обидва ока роздивляючись незвичну обстановку. Швейні машинки, відрізи тканин різної фактури і кольорів, напіводягнуті манекени.

- І скільки ти за неї хочеш?

- Саме ця вже продана, - казати було не зручно, ніби я роблю щось погане, тим більше що на красивому обличчі незнайомки з’явився розчарований і хижий одночасно вираз.