Читати книгу - "Артеміс Фаул. Утрачена колонія, Йон Колфер"

Сото говорив по рації.

— Так, міс Парадізо, — казав він, намагаючись зберігати спокій... — Розумію, що ваш братик, мож-диво, зник. Я сказав «можливо», бо в іграшковій ма­шині міг бути і він. Мені здалося, що то був саме він. Гаразд, гаразд, я вас зрозумів. Як правило, іграшкові машинки не літають. Може, якийсь дефект.

Сото був рішуче налаштований поговорити з тими двома дурнями, що стріляли по машинці за наказом Мінерви. Якою б розумною вона не була, але дитина не може віддавати такі команди його охоронцям.

Хоча Мінерва і перебувала досить далеко від цен­тру охорони, і її обличчя він аж ніяк не бачив, Сото напустив на себе серйозний вид лекції, що чекала на хлопців.

— А тепер, міс Парадізо, послухайте мене, — по­чав він, але вираз обличчя у нього геть змінився, бо спрацювала балістична сигналізація.

— Так, я слухаю.

Начальник охорони однією рукою тримав рацію, іншою натискав на різноманітні кнопки на панелі керування, благаючи, щоб усе це виявилося лише не­справністю.

— Здається, до нас завітали спецпризначенці КОС. Господи, вони вже в будинку! Гелікоптери! Ка­мери на даху зареєстрували гелікоптери! — В рації щось затріщало. — Ну й гуркіт! Вони прийшли по вас, міс Парадізо, і по вашого полоненого. Господи, усі сигналізації спрацювали. В кожному секторі. Нас оточили! Потрібно евакуюватися. Бачу їх біля дерев. У них танк. Як тут опинився танк?

На вулиці Артеміс із Батлером спостерігали хаос, створений Фоулі. Альпійське повітря стривожило Виття сигналізації, охоронці розбігалися по своїх місцях.

Батлер кинув кілька димових шашок, щоб поси­лити ефект.

— Танк, — іронічно посміхнувся Артеміс в ельфійський телефон. — Ти послав до них танк?

— Ти підключився до аудіотрансляції? — запитав замість відповіді Фоулі. — На що ще здатен твій теле­фон?

— Можна пограти в солітера і сапера, — невинно відповів хлопець.

Фоулі гмикнув.

— Поговоримо про це пізніше, Хлопче Бруду. А тепер давай-но сконцентруємося на плані.

— Чудова пропозиція. Чи ти маєш кілька фан­томних ракет?

Начальник охорони мало не втратив свідомість. Радар визначив, що в череві гелікоптерів щось є.

— Мон д’є! Ракети! Вони стріляють у нас розум­ними ракетами. Потрібно негайно евакуюватися!

Він відсунув плексигласову панель, під якою хова­лася помаранчева кнопка. Завагавшись лише на мить, він її натиснув. Численні сирени раптом замовкли, їх замінило єдине жалісне скиглення. Сигнал евакуації.

Щойно він пролунав, охоронці змінили напрямок руху і побігли до транспортних засобів або до тих, за кого відповідали, а решта мешканців шато почали збирати інформацію та інші цінні для них речі.

У західній частині дому відчинилися двері гара­жа, і у двір, мов пантери, викотилися шість чорних «BMW». Вікна в одному з них були затемнені.

Артеміс спостерігав за подіями у бінокль.

— Дивись за дівчинкою, — сказав він у телефон на долоні. — Вона ключ до всього. Гадаю, що для неї призначений автомобіль із темними вікнами.

Дівчинка Мінерва вийшла через двері до патіо, спокійно розмовляючи по рації. За нею ішов батько, який тягнув за руку Бо Парадізо. Хлопець пручався. Останнім вийшов Біллі Конг, трохи зігнувшись під вагою сумки для гольфу.

— Починаємо, Холлі! Ти готова?

— Артемісе! Я тут офіцер, — почув він роздрато­вану відповідь. — Тримайся подалі, якщо не маєш чим допомогти.

— Я просто подумав...

— А я просто подумала, що тобі потрібно змінити прізвище на Надмірний Контроль.

Артеміс поглянув на Батлера, який лежав поруч і чув усе.

— Надмірний контроль? Ти можеш у це повірити?

Ліворуч від них затремтіла латка землі. Ґрунт, траву і комах відкинуло вбік, і з дірки висунулися дві голови. Одна належала гномові, інша — піксі.

Дуда переліз через Мульчеві плечі та гепнувся на землю.

— Ви, люди, просто божевільні, — простогнав він і витяг жука з кишені сорочки. — За таке я маю отри ­мати більше, ніж амністію. Мені потрібно пенсію призначити.

— Тихіше, малий, — спокійно сказав Батлер. — За­раз почнеться друга частина плану, і мені не хотіло­ся б через тебе її пропустити.

Дуда почервонів.

— І мені б не хотілося. Щоб ти пропустив. Через мене.

Біля гаража Біллі Конг підняв багажник одного з «BMW» і запхав у нього сумку для гольфа. Це був автомобіль із затемненими вікнами.

Артеміс відкрив рота, щоб віддати наказ і відра­зу ж закрив. Мабуть, Холлі знає, що робити.

І вона знала. Дверцята з боку водія трохи прочи­нилися, немов самі собою, і знову зачинилися. Не встигли Мінерва і Біллі Конг охнути від несподіван­ки, джип завівся і рвонув до головних воріт.

— Ідеально, — пробурмотів під носа Артеміс. — А тепер, міс Мінерво Парадізо, кандидатко в злодій­ки, побачимо, яка ти розумна. Я знаю, що б зробив у такій ситуації.

Реакція Мінерви Парадізо була не такою драма­тичною, яку можна було б очікувати від дитини, що втратила цінну річ. Ані істерики, ані тупотіння ніж­ками. Біллі Конг також повівся всупереч стереоти­пам. Він навіть за зброю не схопився. Замість цього він сів навпочіпки, провів рукою по волоссю і запа­лив сигарету, яку Мінерва швидко вихопила у нього з губ і розчавила ногою.

Тим часом джип під’їжджав до воріт. Може, Мі­нерва була впевнена, що броньованого бар’єру ви­стачить, щоб зупинити автомобіль. Вона помиляла­ся. Холлі вже ослабила болти своїм «Нейтрино». Вистачило б одного удару бампером. Якби до цього дійшла справа. Не дійшла.

Розчавивши сигарету Конга, Мінерва витягла з кишені пульт, набрала короткий код і натиснула кнопку. В «BMW» спрацював невеличкий детонатор, і в повітря виділився севофлуран, сильнодіючий снодійний газ. Через кілька секунд автомобіль змі­нив напрямок руху, пролетів через кущі і вилетів на наманікюрений газон.

— Проблеми, — сказав Батлер.

— Гм-м, — відповів Артеміс. — Я б сказав, що це якийсь прилад, що випускає газ. Швидкої дії. Може, циклопропан або севофлуран.

Батлер піднявся на коліна, витяг пістолета.

— Може, я прогуляюся і трошки постріляю?

— Ні, не варто.

«BMW» крутило в різні боки, підкидаючи на гор­бочках і ямках місцевої топографії. Він зруйнував майданчик для міні-гольфу, розтрощив бесідку і по­збавив голови статую кентавра.

За сотню метрів під землею поморщився Фоулі.

Нарешті автомобіль зупинився на лавандовій клумбі, зарившись носом у землю. Колеса крутили­ся, розкидаючи грудки землі і пурпурові суцвіття, немов ракети.

«Круто!» — подумав Мульч, але вголос нічого не сказав, бо чудово розумів, що не час випробовувати терпіння