Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

Чендлер кинувся перехоплювати малого, Мітч дихав йому в спину.

19

Повертаючись до відділка, Чендлер розмірковував про те, що в нього знову поцупили право керувати, що його шанс привернути до себе увагу просто вкрали. Він знову став хлопчиком на побігеньках.

Під’їхавши до паркувального майданчика, сержант зміг достатньо відволіктися, щоб не перейматися через це. Вийшовши з машини, він кинув погляд на пекарню з іншого боку вулиці. Пиріг із куркою та сиром мало не кликав його до себе, однак погляд прикипів до провулка за будинком та руки, що на мить промайнула в полі зору. Місцеві діти частенько користувалися цим провулком, щоб дістатися до футбольного поля за пекарнею навпростець.

Інстинкт постановив Чендлерові дослідити, що там відбувається, і відправити дітлахів додому, наказавши їм не потикати носа на вулицю. Він підкрався до рогу будинку і вистрибнув, щоб заскочити дітей зненацька. Але сюрприз чекав на нього самого.

За кілька метрів від нього у провулку, стискаючи щось схоже на кухонний ніж із довгим руків’ям, стояв Ґабрієль.

Чендлер потягнувся до зброї, але промахнувся — робоча рука тремтіла. Ґабрієль позадкував на кілька кроків. Сержант своєю чергою рушив уперед, нарешті вихопив свою зброю і прицілився.

— Ані руш і киньте ніж на землю, Ґабрієлю. — Чоловік позадкував ще на кілька сантиметрів, непевно тримаючи ножа, немов хотів відпустити його, але не міг опанувати своїх м’язів. Його обличчя скривилося чи то від болю, чи від несподіванки, ніби він відключився, і, щойно прийшовши до тями, побачив цю напружену сцену. — Ґабрієлю, опустіть ніж!

Чендлер намагався говорити голосно та чітко, не залишаючи підозрюваному нагоди зрозуміти, що щось не так. Той подивився на ніж, а потім перевів погляд на сержанта.

— Кидайте його, Ґабрієлю!

Чоловікова рука затремтіла, однак ніж продовжував цілитися в Чендлера. Дженкінс поклав палець на гачок. «Якого дідька Ґабрієль робить поруч із відділком?» Наче напрошується, щоб його упіймали. Або застрелили за те, що погрожував офіцерові поліції.

— Ґабрієлю, я не хочу…

Немов раптово відклеївшись, ніж випав із Ґабрієлевої долоні на бетон, а руки злетіли вгору, оголошуючи капітуляцію.

Чендлер обережно наблизився.

— Підійдіть до стіни.

Чоловік слухняно витягнув руки до цегли.

Зберігаючи надзвичайну пильність та не зважаючи на придушене зойкання від болю, сержант завів Ґабрієлеві жилясті руки за спину.

— Прошу… — взявся благати чоловік.

— Чому ви вислизнули з готелю? — поцікавився Чендлер, не бажаючи чекати до відділка, щоб розпочати допит. — Куди ви прямували? І чому повернулися сюди?

— Я не знаю, — вигукнув Ґабрієль.

— А що ви робили з ножем?

— Мені потрібен був захист від нього. Я не міг позбутися думки, що він ось-ось вискочить на мене з-за рогу. Не почувався в безпеці.

Залишившись у провулку наодинці з підозрюваним, Чендлер теж не почувався в безпеці.

— На землю! — наказав він.

Коли Ґабрієль почув цю різку команду, вся його поступливість кудись зникла.

— Ви не мусите цього робити, офіцере, — озвався він. — Я здаюся. Перепрошую, що втік, але я боявся, що застряг у тій кімнаті, як у пастці. Неначе знову опинився в тій повітці. Мені не вдавалося нічого вдіяти, тож довелося вийти, дати собі трохи простору.

— Я сказав, на землю, Ґабрієлю.

— Я лише хотів вийти…

Оскільки підозрюваний відмовлявся виконувати накази, Чендлерові не залишалося нічого, крім як скрутити йому руки й силоміць опустити навколішки. Ґабрієль заверещав і спробував відсахнутися, але його коліна відмовили і чоловік упав на бетон. У Чендлера гупало в грудях і пітніли долоні, поки він намагався розімкнути кайданки, щоб кінець кінцем надійно зачепити їх на зап’ястях підозрюваного. Лише тоді він дозволив собі трошки розслабитися, заховав зброю і посмиком звів ув’язненого на ноги.

— Ви не мусите цього робити… — з болем у голосі просичав Ґабрієль.

— Ви вже спробували втекти.

Чоловік змовк.

— Куди ви пішли, вийшовши з готелю?

— Гаразд, гаразд, — озвався Ґабрієль. — Я спробував вкрасти автівку, але всі були замкнені. Мені не хотілося залишатися на вулиці, раптом Гітові теж вдалося дістатися до міста, тож я, типу, влаштувався у провулку. Не зна’, де саме… не зна’, як довго там залишався. А потім підслухав, як якісь люди кажуть, що заарештували чолов’ягу на ім’я Гіт. Мені аж відлягло.

— Чому ви тоді не повернулися до себе?

— Збирався з силами.

Надійно замкнувши кайданки, Чендлер повів підозрюваного до відділка. Там, де він сподівався почути фанфари на свою честь, була лише порожня сіра вулиця.

— І як, уже зібралися?

— Я не хочу, щоб він опинився на свободі, щоб продовжив убивати. Не зможу пробачити собі, якщо його відпустять лише тому, що я запанікував. Я хочу бути добрим самарянином. Тож вам не потрібні кайданки.

— Потрібні, — запевнив Чендлер, діставшись до дверей відділка. Він вирішив перевірити повернення самопроголошеного блудного сина. — Ви мали рацію, Гіт у нас. Але він розповідає точнісінько таку ж історію, як ви.

— Яку ще «історію»? — перепитав Ґабрієль, намагаючись вирватися з Чендлерових рук.

— Точнісінько таку, як ви нам розповіли.

— Так це ж добре, хіба ні? — з надією припустив чоловік. — Це підтверджує мої слова.

— Ні, пане Джонсоне, це точно така ж історія. Але вона звинувачує у вбивствах вас.

Його підопічний продовжував опиратися. Сержант міцніше схопив його за зап’ястя.

— Це брехня. Ви ж йому не вірите, правда? Він досі замкнений? Ви ж не дозволили йому піти, чи не так? — скрикнув Ґабрієль, глипаючи на двері. — Я розповів вам правду. Брехня — це гріх, сержанте. Так мене виховали.

— Можу запевнити, що він замкнений. Ви в безпеці.

Ґабрієль витріщився на Дженкінса набряклими від сліз очима.

Коли Чендлер завів підозрюваного до відділка, у Ніка відпала щелепа і він підскочив зі свого стільця, гупнувши ним у вже й так побиту стіну.

Чендлер дозволив собі легеньку усмішку. Перемога була приємна на смак; поки Мітч прочісує ферму Черепахи, шукаючи підказок щодо місця Ґабрієлевого перебування, він заарештував Джонсона власною персоною.

— Де ви його знайшли? — поцікавився Нік, намацуючи бланки, які мав заповнити, але поглядом прикипівши до другого ймовірного серійного вбивці, затриманого за сьогоднішній день.

— Він сам на мене з неба звалився.

Сержант роззирнувся, шукаючи двох Мітчевих посіпак, Білла та Бена, чи як там їх звали. Нік випередив його запитання:

— Інспектор зв’язався з ними по радіо і наказав прямувати до Черепахи. Сказав, що ви вже повертаєтеся сюди замість них. Я