Читати книгу - "Здіймається буря"

— Ще не було такого літа, — бурчала Одноока. — Ліси сухі, як підстилка в яслах.

Вогнесерд шукав на небі бодай натяк на хмари, подумки молячись Зоряному Кланові, щоб невдовзі задощило. Засуха змушувала Громових котів ходити по воду все ближче і ближче від того місця, де Попелюшка дала притулок хворим Тіньовим котам. Воєвода не хотів ризикувати тим, щоб патрулі близько контактували з хворобою. Та водночас він був трохи вдячний долі за те, що засуха відвернула загальну увагу. Це дало Вогнесердові змогу спокійно подумати про те, що сталося з Хмаролапом.

Повернувся патруль, а Морозошубка зібрала гурток старійшин та королев, які мали йти до річки пити. Вони стояли у вузенькій смужці тіней на краю галявини.

— Чому Зоряний Клан послав нам таку засуху? — скаржився Дрібновух.

Краєм ока Вогнесерд помітив, як на нього зиркнув старий кіт, і, здригнувшись, пригадав застереження старійшин про порушений ритуал.

— Мене турбує не засуха, — крекнула Одноока, — а Двоноги в лісі. Я ще ніколи не бачила такого гармидеру, вони ж розлякують здобич і нищать наші мітки своїм смородом. А невеликий дощик міг би їх відігнати.

— Що ж, я турбуюся про Верболозу, — нявкнула Крапохвістка. — До струмка і назад шлях неблизький, а вона не любить залишати кошенят надовго. Але якщо Верболоза не нап’ється, у неї всохне молоко, і кошенята голодуватимуть.

— Злотоквітка також, — докинув Плямошкур. — Може, ми всі принесемо по шматочку моху, просоченому водою, щоб вони могли злизувати з них вологу? — припустив він.

— Це чудова думка, — нявкнув Вогнесерд.

Цікаво, чому він сам про це не подумав. Можливо, тому що намагався взагалі якомога менше думати про ясла, особливо про одне кошеня.

— Зможете принести трохи моху сьогодні?

Старий чорно-білий кіт кивнув.

— Ми всі принесемо, — запропонувала Крапохвістка.

— Дякую, — вдячно підморгнув їй Вогнесерд.

Він не без жалю думав, як же сильно зараз хотів би Хмаролап допомогти старійшинам. Білошубий новак завжди був дуже близький до них, вічно слухав вечорами їхні історії, іноді навіть їв із ними. Вогнесердові ставало боляче, коли він довго про це думав, а надто зважаючи на те, що самі старійшини заледве й помітили зникнення Хмаролапа. Хіба Вогнесерд був єдиним у цілому Клані, хто вважав, що первісток його сестри зможе приноровитися до життя в лісі? Він роздратовано смикнув вухами. Мабуть, Синьозірка мала рацію, а молодий котик правильно зробив, покинувши Клан. Проте від цього смуток за ним нітрохи не меншав.

Воєвода гукнув Піскошторму та Орлякошуба, які відпочивали собі в затінку кропиви після полуденного патруля. Обоє нараз підірвалися та подріботіли до нього.

— Проведете Дрібновуха та інших? — нявкнув Вогнесерд. — Я не знаю, наскільки близько від річки там доведеться проходити. Якщо вони зустрінуть Річковий патруль, їм знадобиться підтримка. Я знаю, що ви потомилися, але всі інші коти на вловах чи тренуваннях, а я маю зостатися з Білоштормом на варті табору.

— Без проблем, — нявкнув Орлякошуб.

— Я не стомлена, Вогнесерде, — наполягла Піскошторма, зводячи на нього свій зелений погляд.

Вогнесерд відчув поколювання в лапах, коли згадав, що кілька днів тому сказала йому Попелюшка.

— Ем… добре, — нявкнув воєвода, можливо, надто голосно. Він заходився напівсвідомо вмивати собі груди, можливо, занадто різко, і раптом помітив, як Орлякошуб ледве стримується, щоб не смикнути вусами від замилування.

Вогнесерд відчув колосальне полегшення, коли інші коти пішли геть крізь тунель, зоставивши його самого на порожній галявині. Білошторм сидів із Синьозіркою в її кублі. Верболоза та Злотоквітка були в яслах зі своїми кошенятами. Вогнесерд помітив, що Тигрокігтеве кошеня, підбадьорюване Злотоквіткою, останнім часом почало самотужки дибати тереном. Він досі уникав дивитися малому в очі, тільки обережно спостерігав, як той поступово вливається в життя табору.

Зараз, прислухаючись до нявкотіння решти кошенят, Вогнесерд думав хіба про те, які голодні вони будуть, якщо мама невдовзі не вип’є води. Він сподівався, що котам не доведеться йти аж до самої річки, й уявляв собі, як гурт королев і старійшин поволі бреде крізь підлісок у супроводі Піскошторми, як її помаранчеве хутро майорить поміж зеленого листя папороті. Раптом воєвода згадав про Тіньових котів. Що, коли Попелюшка не відіслала їх і вони ще й досі там?

Вогнесерд здригнувся. Він поквапився до галявини Жовтоіклої та мало не збив із лап Попелюшку, яка саме виходила з тунелю.

— Що з тобою, сто вовків? — весело нявкнула вона, але щойно побачила похмурий вираз обличчя Вогнесерда, як і її настрій миттю змінився.

— Ти сказала Дрібнохмарові та Білогорлику, що вони мусять піти? — в лоб запитав Вогнесерд.

— Ми про це вже, здається, говорили, — нетерпляче відповіла Попелюшка.

— Ти певна, що вони пішли?

— Вони пообіцяли піти вночі, — у її блакитних оченятах палав вогник, мовби закликаючи Вогнесерда посперечатися.

— Ти впевнена, що там більше не чути хворобу? — хутро кота аж наїжачилось від хвилювання.

— Слухай! — кинула кицька. — Я сказала їм піти — вони пообіцяли піти. Я не маю на це часу. Треба ще позбирати ягоди, і якщо цього не зроблю я — їх обнесуть птахи. Ти мені не довіряєш? То піди сам і перевір!

Із кубла медикицьки долинуло низьке виття:

— Я не знаю, на кого ти там нявкочеш, але негайно припини і йди по ті холерні ягоди!

— Пробач, Жовтоікло, — кинула Попелюшка через плече. — Я просто говорю з Вогнесердом.

Кицька обурено зиркнула на воєводу, а тим часом знову озвалася Жовтоікла:

— Ну то скажи йому, хай припинить марнувати твій час, а то зараз мені буде відповідати!

Попелюшка розслабилась і радісно смикнула вусами. Вогнесерд аж засоромився.

— Пробач, Попелюшко. Я тобі довіряю. Просто я…

— Просто ти дратівливий старий борсук, — пояснила вона йому, приязно штурхаючи в плече. — Іди і сам перевір ту печеру.

Кицька проминула його і пошкутильгала до виходу з табору.

Попелюшка мала рацію. Вогнесерд знав, що зможе остаточно заспокоїтись тільки тоді, коли сам побачить той старезний дуб, коли на власні очі пересвідчиться, що там немає ні Тіньових котів, ні хвороби. Проте зараз він піти не міг. Вони з Білоштормом були єдиними вояками на терені. Лапи аж свербіли від нетерплячки, тож Вогнесерд заходився міряти кроками терен. Коли він уже вкотре повернувся до Високого Каменя, то побачив, що до нього наближається Білошторм.

— Ти вже розібрався з вечірнім патрулем? — озвався білий вояк.

— Я оце думав, що Вітрогон може взяти Шиполапа і Мишошубку.

— Добра думка, — неуважно відповів Білошторм. Він явно мав на гадці щось інше. — Чи може