Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

І я повернула її до життя. Показала йому.

Еммі, яку я зустріла вдруге, була значно худорлявіша за ту дівчину, з якою ми познайомилися вісім років тому. Ще коли ми були геть юні, вона носила джинси низько на стегнах із короткими блузками, а смужка оголеної талії над стегнами так і вабила чоловіків доторкнутися. І вони себе не стримували. Я спостерігала, як їхні руки ковзали по її спині, по боках, як вони, розминаючись із Еммі, казали «перепрошую», ніжно обіймаючи її за стан. А Еммі вдавала, ніби нічого не зауважувала. Є, звісно, прогалина у вісім років, але я можу розповісти Кайлу те, що знаю напевне.

Вона спить із роззявленим ротом, на правому боці. У неї завжди холодний кінчик носа. Упевнено орудує ножем.

Я знаю, що вона сміється, коли нервується, та замовкає, коли гнівається. Знаю, що збоку на грудях в Еммі є білий горбочок-шрам, а плечі та верхня частина спини рясно вкриті веснянками.

Звукоізоляція дерев’яних перегородок між кімнатами не дуже ефективна, от чому я так добре вивчила Еммі. А ще завдяки старій скрипучій підлозі. Вентиляційному отвору, що з’єднує наші спальні. Спільній ванній кімнаті. Через те, що одній із нас часом доводиться користуватися ванною кімнатою, поки інша миється під душем, або навпаки. Через те, що цього літа мені довелося витягувати з її спини жало оси. Через те, що вісім років тому Еммі підхопила застуду, гарячка так ударила в голову, що вона марила, ніяк не могла втамувати спрагу, категорично не дозволяла мені відвезти себе до лікарні, погодившись на єдиний компроміс – прохолодну ванну, від якої я не відходила, боячись, що Еммі зомліє й утопиться.

Я вивчила її так добре, бо вісім років тому вона могла іноді постукати посеред ночі і сказати: «Він хропе», «У нього синдром неспокійної ноги» або «У нього не руки, а лещата, насилу видерлася з тих обіймів». Тоді вмощувалася на ліжку коло мене, а я періодично прокидалася, відчуваючи позаду шиї дотик її носа – завжди холодного, навіть у розпалі літньої спеки. Знову занурюючись у сон, я чула її розмірене дихання в потилицю.

Коли я все це йому сказала, повітря зненацька стало нестерпно сухим, у горлі задерло так, ніби я висмикнула звідти щось глибоко заховане. Я облизала губи, відчувши, що язик пристає до піднебіння.

Кайл стояв посеред її спальні приголомшений. Я вразила його своєю розповіддю, наклала закляття, зачепила на гачок, тепер він мій.

– І це не те, що ви подумали, – додала я.

Кайл ледь примружився, його дихання завмерло. Цієї штуки я теж навчилася з досвідом. Аби завоювати свого візаві, треба поділитися частинкою себе. Чимось пожертвувати. Чимось справжнім.

– А що я подумав?

Я ковтнула слину.

– Я можу по очах прочитати ваші думки.

Я знала Еммі так, як знають кохану людину, а не сусідку по будинку.

І тепер зрозуміла, що знала її так, як може знати лише геть на комусь схиблена. Можливо, і справді я була схиблена на ній. Можливо, я чогось шукала. Можливо, чіплялася за неї, бо відчувала потребу вчепитися за когось. Можливо, я берегла ту коробку, бо ніяк не могла відпустити Еммі, не хотіла відпускати.

Ми зійшлися, бо в кожної була в минулому своя таємниця. А між нами – мовчазна згода, поворот дверного замка, віра в те, що ми одна одну захищаємо від чогось, що завжди поруч і водночас нескінченно далеко.

Кайл струсив головою, немов скидаючи з себе павутиння чи закляття.

– Ця дівчина не залишає паперових слідів. Не дозволила вам відвезти себе до лікарні. Ніколи особисто не підписує договорів оренди. Вочевидь, вона чогось боїться. Ось як я насправді подумав.

Лише почувши ці слова, я збагнула, що Кайл має рацію. Еммі в напівтемному приміщенні бару тривожно озирається через плече. Еммі в коридорі серед ночі заколисує звуками своїх кроків. Еммі нерухомо завмерла, пильно вдивляючись у дерева на узліссі за нашим домом.

Розділ 15

Коли за вікном остаточно настала ніч, Кайл і майстер з ремонту замків уже забралися. Замки я таки вирішила залишити – для власника та (як я досі сподівалася) для Еммі, але попросила слюсаря поставити додатковий засув на двоє наших дверей. Лише тоді Кайл поїхав від мене, знову відновивши режим поліціянта. Щойно вийшовши за поріг, він комусь зателефонував. Голос здувало вітром. Я гарячково намагалася здогадатися – з ким він може говорити і про що саме?

Коли вони пішли, я ввімкнула комп’ютер і почала шукати всю можливу інформацію про Джеймса Фінлі. Хотіла дізнатися, що він насправді накоїв, уявити собі ту картину та зрозуміти, що він за людина.

Проглянувши результати пошуку з таким ім’ям та прізвищем, я знайшла про нього не так уже й багато. Зосередилася на новинах кримінальної хроніки, врешті натрапивши на невеличке повідомлення про пограбування в Огайо. Потім про ще одне тут, у Пенсільванії. В Огайо звинувачення йому не висунули, проте в Пенсільванії – так, і він досі офіційно на випробувальному терміні.

Як Еммі цього не помітила? Чому зрештою, як і з усіма іншими своїми кавалерами, вона не замкнула його в кімнаті чи не виставила за двері, сховавшись безпечно в моїй спальні? Я гадала, що після свого нареченого, який виявився не тим, ким вона його вважала, Еммі стала розважливішою, навчилася відчувати недобре і триматися від біди якнайдалі.

– Знову Джим, – сказала я якось, коли він підвіз її вранці додому.

Еммі, вочевидь, прочитала несхвалення на моєму обличчі, бо, ледь усміхнувшись, сказала:

– Та він і мухи не зачепить, Ліє. Бундючиться для годиться, а насправді наївний, як розгорнута книга.

Я знала, що сперечатися даремно. Після її нареченого, після всього того, про що вона ніколи не розповідала. Знаючи, як вона вперто не хотіла мати мобільний телефон, як була проти, щоб її ім’я вказувалося в договорі оренди чи на будь-яких рахунках. Вочевидь, Еммі почувалася безпечніше з таким чоловіком, як Джим, простим як двері, ніж із