Читати книгу - "Той, хто вбиває"

— Якого біса ти сюди приперся? Не знаєш, який сьогодні день, Бренне? Жодна, жодна людина в цій країні не наважиться турбувати проблемами чужу родину в перший день Різдва! Це, трясця, гірше, ніж прийти п’яним до церкви!

Я глянув на його ноги. Сьогодні без ковбойських чобіт. Стоптані, старомодні повстяні пантофлі.

— Ти ходив під моїм будинком сьогодні вночі?

— Що, у біса, плетеш?

— Ти мені погрожував, коли я тут був недавно.

— Я сказав, що не хочу тебе більше бачити, а ти однаково приїхав.

— Уранці я бачив сліди під своїми вікнами.

Борд широко розчинив двері й зайшов до хати. Секунду повагавшись, я пішов за ним. Ковбойські чоботи стояли в коридорі. Я швидко нагнувся, обернув один: гладка підошва, чистий каблук. За розміром він міг би підійти, але ж як знати напевно.

Ладом у хаті цього разу й не пахло. Стіл з круглими відмітинами від келихів або пляшок, на килимі розсипані крихти чіпсів. Борд Тулос важко сів в один з фотелів, відпив великий ковток кави з горнятка, глянув на мене порожнім поглядом. Я боявся його різкої переміни настрою, як то було минулого разу. Мав відчуття, ніби в ньому вживаються дві особистості нараз, але одна з них цілком усвідомлювала, що робить і навіщо.

Борд дивився на мене поглядом чоловіка, доведеного до відчаю.

— Ти непробивний, Бренне! Я ж просив лише дати нам спокій, а ти знову тут, посеред різдвяної святості, розкидаєшся звинуваченнями, ніби напрошуєшся на неприємності. Невже не маєш чим більше зайнятися у свято й тому дістаєш мене до печінок?

Я промовчав, а він ошкірив жовті зуби в усмішці, яку й важко було назвати усмішкою.

— Не мушу тобі звітуватися, але щоб знав: я всю ніч просидів у своїй хаті й напився до чортиків.

Старий ще відсьорбнув кави. Я бачив, як трусилися йому руки. У кімнаті висів запах, який важко сплутати з чимось іншим, — сморід алкогольного перегару.

— А як справи у Тьондера?

— А які в нього можуть бути справи? Приходив на вечерю сюди, попоїв баранячих реберець і пішов до себе. Хлопчик навіть авто сам водити не може.

— Юсеф каже, що він симулює.

Очі старого спалахнули — люттю, чимось таким, що мене налякало.

— То хай собі каже! Спершу він товче мого хлопчика, проломлює йому череп, а потім ще й насміхається? Приходити сюди й обмовляти мого сина — це вже занадто, Бренне, навіть для адвоката. Тобі так не здається? — старий похитав головою. — Той чоловік усіх змушує скакати під свою дудку, завжди змушував. Він смикає за мотузочки, а народ дригається йому на догоду. І ти — теж!

— Я...

— Гадаю, сам знайдеш вихід з хати, Бренне, — погляд старого ковзнув повз мене до дверей.

Я зачинив за собою вхідні двері з відчуттям, ніби щойно уникнув неминучої небезпеки. Уже сідаючи в авто, помітив Тьондера. Той стояв за кутом будинку, мабуть, ховаючись від пронизливого бризу з моря, тому я його й не помітив раніше. Він підносив руку до рота, видихав сизу хмаринку диму, яку відразу підхоплював вітер і відносив геть.

— Привіт, — кивнув я йому.

Тьондер не відповів. Мене знову вразила його схожість і водночас несхожість з батьком. Високі вилиці, загострений, тонкий ніс, повні губи, зате кремезність і жилавість батька мала в ньому розплилі форми. Тендерові бракувало батькової гідності.

Я трохи постояв, сподіваючись, що він хоч щось скаже, але Тьондер мовчав. Щиглем послав у темряву недокурок, обернувся до мене спиною і пішов собі геть.

Коли я повертався Нургордаланнським мостом додому, погода перемінилася, стало тепліше, небо захмарилося. Мені з голови не йшов Тьондер. У нього не батькові очі, подумав я. Борд мав чорні виразні очі, а Тьондер — сині.

Ще за п’ять хвилин я проминув окружну тюрму, за якихось сотню метрів ліворуч від дороги бовваніли її сірі мури. На якусь мить мені майнула думка завернути туди, але я її відігнав. Сидіти сьогодні віч-на-віч з Юсефом було б понад мої сили. Натомість зателефонував до тюрми, попросив дозволу поговорити з ним.

— З Різдвом, — привітав я його, коли він передзвонив.

— Ти лише хотів привітати мене з Різдвом? — щиро здивувався Юсеф.

— Ні, мені тут спало одне на думку. Ти щось знаєш про матір Тьондера Тулоса?

— Едіт? Навіщо тобі це?

— Ще й сам до пуття не знаю. Просто таке враження, що батько з сином живуть самотньо.

— Так і є. Едіт померла.

— Через хворобу?

Юсеф зареготав.

— Можна й так сказати. Вона наклала на себе руки.

— Це сталося після того, як Тьондер... після того, як ти його скалічив?

— Натякаєш, що вона повісилася через мене? Запевняю, Едіт мала купу інших на те причин. Борд Тулос не був, так би мовити, бездоганним сім’янином, і, якби моїм сином був Тьондер, я теж би повісився.

— Точно так було? Вона сама повісилася?

— Таке я чув, — відповів Юсеф. — Це все, Бренне? Хотілось би сповна насолодитися прогулянкою...

— Звичайно, — сказав я і поклав слухавку.

Кілька брудно-білих плям на моріжку — ото й усе, що зосталося від снігу, коли я повернувся додому. А разом зі снігом назавжди розтанули й сліди перебування чужака на моєму подвір’ї. Я нацяпав черевиками брудні калюжки на паркеті. Почувався стомленим, пригніченим, а ще мав відчуття, що своєю настирливістю виставив себе дурнем перед Бордом Тулосом. І все ж я не мав жодних сумнівів — хтось нипав тієї ночі під моїми вікнами. Якщо не Борд Тулос, то хто?

Я вже зачиняв двері дому на ніч, як мені раптом блиснула думка, Я повернувся до хвіртки.

У поштовій скриньці лежав білий конверт. Пошту розносили вже давненько, а цей лист не поштар приніс, на ньому не було ні поштової марки, ні адресата, ні відправника. Я відкрив конверт на кухні. Усередині, як я й передбачав, лежав звичайний аркуш паперу. Я відразу впізнав рівні друковані літери.

«Чому ви захищаєте насильника й убивцю? Невже не розумієте, що плюєте в душу слабким і топчетеся по пам’яті жертв? Якщо підкидатимете дрова в вогонь, то й самі у ньому згорите. Відверніться від Юсефа Мардала й просіть прощення у Господа!»

Вишуканіший