Читати книгу - "Екзорцист"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, продовжуйте.
— Гаразд. Так ось, коли цей матеріал достатньо потужний або коли особистість суб’єкта слабка й дезорганізована, результатом може стати шизофренічний психоз. Але це не те ж саме, — застеріг він, — що й роздвоєння особистості. Шизофренія свідчить про руйнування й розпад особистості. А от коли дисоційований матеріал виявляється достатньо міцним, щоб витворити певну цілісність, організуватись якимось чином у підсвідомості індивідуума, ось тоді трапляються випадки, коли він починає функціонувати самостійно, як окрема особистість, перебираючи, іншими словами, на себе всі тілесні функції.
— І ви гадаєте, що саме це відбувається з Реґаною?
— Ну, це лише одна з теорій. Існують ще й інші, до того ж деякі з них використовують поняття так званої втечі в несвідоме, утечі від певних конфліктів або емоційних проблем. Історія хвороби вашої доньки не має жодного свідчення про шизофренію, та й енцефалограма не виявила мозкових хвиль, що зазвичай її супроводжують. Тому нам залишається зосередитися на загальних проявах істерії.
— Що й сталося зі мною минулого тижня, — пробурмотіла Кріс.
Психіатр стурбовано й криво посміхнувся.
— Істерія, — провадив він, — це форма неврозу, у якій емоційні відхилення перетворюються на тілесні розлади. І деякі її форми пов’язані з дисоціацією. Скажімо, психастенік перестає усвідомлювати власні дії й приписує їх комусь іншому. Проте його уявлення про іншу особистість доволі невиразне, на відміну від Реґани. Так ми підходимо до того, що Фройд назвав «конверсійною» формою істерії, породженою підсвідомим почуттям провини та потребою покарання. Невіддільна риса цього — дисоціація й навіть множинна особистість. А синдроми можуть проявлятися в епілептоїдних конвульсіях, галюцинаціях та аномальному моторному збудженні.
Кріс напружено й зосереджено слухала, намагаючись усе це збагнути.
— Ну, тут багато спільного зі станом Реґани, — мовила вона. — Ви так не вважаєте? Хіба що за винятком почуття провини. Тобто в чому вона могла почуватися винною?
— Ну, найбанальнішою відповіддю могло б бути ваше розлучення. Діти нерідко відчувають, що це ними знехтували, тож інколи покладають на себе всю відповідальність за відхід одного з батьків, і це могло стосуватися й випадку з вашою донькою. І ще я думаю про симптоми танатофобії — понурої й невротичної депресії, пов’язаної з думками про людську смертність. — Кріс дуже пильно на нього подивилася. — У дітей, — вів далі психіатр, — це буває пов’язане з почуттям провини, викликаним якимись родинними стресами, скажімо, зі страхом утратити когось із батьків. Це стається доволі часто, породжуючи лють і роздратування. Крім того, почуття провини, спричинене цим типом істерії, не обов’язково усвідомлюється розумом. Це може бути навіть те, що ми називаємо «вільним плаванням», тобто провиною, не пов’язаною ні з чим конкретним.
— Отже, цей страх смерті…
— Танатофобія.
— Так, те, що ви сказали. Чи це щось спадкове?
Дивлячись трохи вбік, щоб не показати, як його самого зацікавило це запитання, психіатр відповів:
— Ні. Ні, я так не думаю.
Кріс похилила голову й похитала нею.
— Я вже нічого не розумію, — зронила вона, — цілком збаламучена. — Вона звела на нього очі, довкола яких виднілися ледь помітні зморшки. — Тобто як саме вона з’являється, ця нова особистість?
Психіатр іще раз подивився на неї.
— Знову ж таки, це тільки припущення, — сказав він, — але якщо вважати, що це конверсійна істерія, породжена почуттям провини, то друга особистість — це просто посередник, який виконує покарання. Якби Реґана сама це робила, це означало б, що вона визнає свою провину. Але вона хоче уникнути цього визнання. Тому й з’являється друга особистість.
— І це все? Гадаєте, що в неї саме це?
— Я вже казав вам, що не знаю. — Було видно, що психіатр дуже ретельно добирає слова, немовби підшуковує пласкі округлі камінчики, які б ковзали й відбивалися від поверхні ставу. — Дуже незвично, щоб дитина її віку мала здатність зібрати докупи й скласти компоненти нової особистості. А дещо… ну, є ще деякі загадкові речі. Скажімо, її гра з «Дошкою Віджа» мала б свідчити про надзвичайну схильність до навіювання, а в той же час мені так і не вдалося її цілком загіпнотизувати. — Він знизав плечима. — Можливо, вона чинила опір. Але по-справжньому разючим, — зазначив він, — виявився рівень розвитку цієї нової особистості. Це явно не була дванадцятирічна дитина. А хтось набагато старший. А тоді ще та мова, якою вона розмовляла… — Він замовк, замислено споглядаючи камін. — Існує, звісно, подібний стан, — сказав психіатр, — але ми про нього мало що знаємо.
— Який це стан?
Він повернувся до неї.
— Ну, це така форма сомнамбулізму, коли суб’єкт раптово демонструє знання або вміння, яких ніколи не навчався, а та друга особистість має намір… — Він знову замовк на півслові. — Ну, але це все страшенно складні речі, — вимовив він зрештою, — а я їх надміру спрощую. — А ще він не договорив своє речення, бо побоявся надмірно засмутити Кріс, адже хотів був уже сказати, що та друга особистість має намір знищити першу.
— То який із цього всього висновок?
— Не зовсім зрозумілий. Потрібно, щоб її ретельно обстежила ціла команда спеціалістів: два-три тижні серйозних тестів у стаціонарних умовах, скажімо, у клініці Беррінджера в Дейтоні.
Кріс відвернулася, схиливши голову.
— Є з цим якісь проблеми? — запитав психіатр.
Вона похитала головою й похмуро відповіла:
— Та ні, просто я щойно втратила «Надію», ось і все.
— Не розумію вас.
— Довго пояснювати.
Психіатр подзвонив у клініку Беррінджера. Там погодилися прийняти Реґану наступного дня. Лікарі пішли.
Кріс намагалася затамувати біль від згадки про Деннінґза. Знову подумала про смерть, хробаків, пустку й невимовну самотність, тишу, застиглість і темряву внизу під землею: жодного поруху, жодного видиху, нічого. Цього занадто… цього занадто. Кріс опустила голову й заплакала. А тоді спробувала викинути це все з голови.
Готуючись до подорожі, Кріс якраз стояла в спальні, вибираючи маскувальну перуку для Дейтона, коли на порозі прочинених дверей з’явився Карл. Він повідомив, що хтось хоче її бачити.
— Хто саме?
— Детектив.
— Детектив? І він хоче бачити мене?
— Так, мадам.
Карл увійшов і подав Кріс візитівку: «ВІЛЬЯМ Ф. КІНДЕРМЕН, ЛЕЙТЕНАНТ СЛУЖБИ РОЗШУКУ». Слова були надруковані вишуканим рельєфним шрифтом, що пасував би якомусь торгівцеві антикваріатом. А в самому куточку притулився, мов бідний родич, маленький напис: «Відділ розслідування вбивств».
Кріс глянула на Карла, підозріло примруживши очі.
— А він часом не приніс із собою щось подібне до сценарію? Знаєш, у такому великому жовтому конверті абощо?
Кріс уже давно виявила, що у світі немає жодної людини, що не мала б роману, сценарію або задумів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Екзорцист», після закриття браузера.