Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— «Належне враження» — це правильно, — погодився той. — Нам слід бути підтягнутими й акуратними. «І, зокрема, було б непогано, якби твої солдати дбали про чистоту своєї форми».

— Підтягнутими, акуратними й стильними, — уточнив Садеас.

— А як же тоді бути зі мною? — запитав Далінар, окидаючи поглядом свій строгий мундир. — Ти що, і мене нарядив би в ці рюші й барвисті тканини?

— Тебе? — здивувався Садеас. — Ти абсолютно безнадійний, — він здійняв руку, випереджаючи заперечення. — Ні, я не так висловився. Цей твій сюртук якийсь… позачасовий. Бо, з огляду на свою практичність, військовий крій ніколи повністю не вийде з моди. Хороший вибір для консерватора. Ти, сказати б, уникаєш гонитви за модою, відмовляючись грати в цю гру, — Садеас кивнув у бік Вами. — А от він — намагається грати, але ж як недолуго! І такого не можна пробачити.

— А я й досі стверджую, що ти надаєш завеликого значення всім цим кашне та шовкам, — сказав Далінар. — Ми тут — солдати на війні, а не придворні на балу.

— Розколоті рівнини притягують усе більше іноземних сановників. Для нас важливо поставати перед ними в пристойному вигляді, — Садеас здійняв палець перед носом Далінара. — І коли вже я маю визнати твою моральну вищість, то тобі, мій друже, саме час змиритися з моїм пріоритетом у питаннях моди. А то, знаєш, створюється враження, що ти оцінюєш людей «по одежині» навіть суворіше, ніж я.

Далінар прикусив язика. Ця заувага вжалила його своєю слушністю. «Так-то воно так. Але якщо їхні вельможі вчащатимуть до наших князів на Розколоті рівнини, то все ж хотілося б, щоби вони знайшли тут систему ефективних укріплень, якими керують люди, хоча б зовні схожі на полководців».

Далінар відкинувся на спинку сидіння та додивився поєдинок до кінця. За його підрахунками, надходила синова черга. Двійко світлооких дуелянтів вклонилися королю й зайшли до намету осторонь арени. За мить потому на її пісок ступив Адолін, закований у темно-синю Збрую. Він тримав свого шолома під пахвою, а біляво-чорна кучма його волосся була досить стильно скуйовджена. Той звів долоню в латній рукавиці до Далінара, кивнув Елгокару й надягнув головний убір.

Обладунок бійця, що вийшов услід за ним, був пофарбований жовтим. Ясновельможний Ресай значився єдиним повним Сколкозбройним у всій армії великого князя Танадала, хоча до його табору входили ще трійко людей, які мали тільки Зброю чи Збрую. Сам Танадал не користувався ні тим, ні іншим. Великі князі нерідко вважали за доцільніше передавати їх у користування своїм найкращим воїнам, і в цьому крилася залізна логіка — особливо якщо ти командувач того взірця, котрий воліє залишатися в тилу й налягати на тактику. У Танадаловому князівстві століттями існувала традиція призначати носія Ресаєвих Сколків, титулуючи того «Королівським захисником».

Нещодавно цей вельможа публічно критикував недоліки Далінара, тож Адолін — діючи не без певної підступності — викликав його зіркового Сколкозбройного на дружній поєдинок. Дуелі на Сколках влаштовувалися нечасто: у цьому випадку поразка нічим не загрожувала жодному з супротивників, крім втрати залікових очок. Цей двобій однак привернув особливу увагу, і впродовж наступної чверті години, доки суперники розминалися й закінчували останні приготування, невеликий амфітеатр невпинно наповнювався глядачами. Самого Танадала не було.

Поєдинок почався з того, що леді Істов, головна суддя змагань, дала знак учасникам прикликати Зброю. Напружено-уважний Елгокар нахилився вперед, щойно Ресай та Адолін закружляли по піску один проти одного, а в їхніх руках матеріалізувались мечі. Далінар і собі мимоволі зробив те саме, хоча й відчув різкий укол сорому: згідно з Кодексом, у часи війни алеті належало уникати непотрібних дуелей. А межа між тренувальним спарингом і викликом через образу — коли потрібні в строю офіцери могли зазнати поранення — була, як на гріх, украй тонка.

Ресай став у Каменестійку: тримав Сколкозбройця перед собою — вістрям угору, — затиснутим у витягнутих руках. Адолін обрав Вітростійку: ледь повернувся боком і виставив зігнуті в ліктях кінцівки вперед так, щоби лезо меча над його головою вказувало за спину. Суперники закружляли. Переможцем мав стати той, хто перший повністю розтрощить якусь частину обладунку іншого. Це було не надто небезпечно: ослаблена Збруя зазвичай усе ще захищала від ударів, навіть руйнуючись у процесі.

Ресай провів атаку першим: стрибком зробив випад і, від душі розмахнувшись над головою, могутнім ударом спрямував Сколкозбройця вниз, праворуч від себе. Каменестійка була розрахована якраз на удари навідліг — максимально потужні й заряджені інерцією. Далінар вважав її неспосібною: на полі битви така сила змаху була ні до чого, хоча й допомагала проти інших Сколкозбройних.

Адолін, ухиляючись, відскочив назад, і підсилені Збруєю ноги надали йому жвавості, яка кидала виклик тому неспростовному факту, що на ньому було понад сто кам’яномас товстої броні. Випад Ресая — хоч як майстерно проведений — залишив того неприкритим, і княжич завдав точного удару в ліві поручі, спричинивши в пластині тріщину. Той напав знову, й Адолін, пританцьовуючи, ще раз вислизнув з-під меча, смачно діставши суперника в ліве стегно.

Дехто з поетів змальовував герць через метафору танцю. Далінар навряд чи вбачав тут якусь схожість зі справжньою битвою. Двоє людей, озброєних мечами та щитами, стинаються в шаленому пориві, знов і знов обрушуючи зброю на противника й силкуючись здолати опір його щита. Не стільки танок, скільки боротьба на залізі.

А от двобій на Сколкозбройцях і справді чимось на нього скидався. Щоби належно орудувати важезним клинком, потрібне неабияке вміння, а через пружність Збруї взаємні туше виходили ніби затягнутими. Бої пістрявіли величними рухами й ударами навідліг. У помахах Сколкозбройця була якась плавність. І грація.

— Ти знаєш, а він молодець! — сказав Елгокар. Адолін завдав удару по шолому Ресая, викликавши в глядачів бурхливі оплески. — Фехтує краще, ніж колись мій батько. І навіть тебе, дядьку, за пояс заткне.

— Він дуже старається, — погодився Далінар. — І надзвичайно любить цю справу. Не війну й не битви — дуелі.

— Якби забажав, міг би й чемпіоном стати.

Далінар знав, що син і справді цього хотів. Але відмовлявся від зустрічей, які давали можливість поборотися за титул. Князь підозрював, що той чинив так, щоби хоч якось дотримуватися Кодексу. Дуельні першості й турніри годилось влаштовувати в нечастих перервах між війнами. Хоча на це можна було заперечити, що