Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

– Ти правий, це не наша війна. – Говорив Агіас продовжуючи бігти за своїм другом. – Забирати всю славу і перемогу собі ми не можемо. Вони самі повинні вирвати її з лап рептилій. Сподіваюся, ти знаєш, що робиш!

– Тому ми і йдемо за ним. – Відгукнулися на ходу інші члени Братства.

Дітар зупинився біля самого маяка. Тут не було нікого. Всі сили Агарти зараз стримували натиск ворога.

– Нам треба оточити маяк. – Заговорив Дітар. – Його дерев'яна опора досить вразлива, і нам треба її зруйнувати. Прибери опору і все рухне. Завдавайте ударів по його дерев'яній кладці.

Ченці переглянулися.

– Ми зараз знищимо спадщину Давида! – Подумали ченці. Їх завдання було – обрушити маяк в море.

– Починаємо негайно! – Скомандував Дітар, і всі швидко зайняли позиції навколо основи вежі.

Своїми мечами вони завдавали ударів по дерев'яному маяку, немов рубали величезне дерево. Лише виконуючи завдання, ченці зрозуміли задумку Дітара. Майже через хвилину маяк нахилився в бік моря. Дітар зробив кілька останніх ударів, що і звалило маяк. Маяк впав в море, видавши гучний звук сплеску. Він впав з такою силою, що під його вагою земля не витримала і провалилася, обрушившись на тунель ящерів. Дітар бачив, як "Хуві", з силою понеслося до місця розлому. Вода хлинула в підземний хід, затягуючи чудовисько.

– Скільки б там не було рептилоїдів, воно їх знищить. – Посміхнувся Агіас.

– Дуже зручно зіштовхнути двох ворогів між собою. – Говорили ченці.

– Як тільки виграємо війну – Ханой побудує новий маяк! – Сказав Дітар. – Шлях рептилій закритий, більше з тунеля ніхто не вилізе, залишилося тільки добити тих, що вгорі.

– Геніальний план, мій друг. Раз їх не можна знищити вогнем, одже, нехай тонуть у воді. Правда, маяк шкода. – Поплескав Агіас по спині друга.

Бої тривали. Нових ящерів вже не було, але ті, що встигли вилізти – повинні померти. Ханой зі своїми воїнами успішно давав відсіч істотам. Ці землі не бачили битв жорстокіших. Ящерам не було шляху назад. Вони билися востаннє. Втрачати вже було нічого, і навіть власне життя вже нічого не варте.

Ханой був тим, хто однією своєю присутністю міг розвіяти будь – який страх своїх воїнів. Його впевненість і сила, не давали засумніватися в можливості перемогти. Братство поспішило на допомогу до Ханоя.

– Знову пліч – о – пліч! – Сказав Ханой, побачивши ченців.

– Знову і до кінця! – З посмішкою відповів Дітар.

Солдати добили вмираючих ящерів і підбирали поранених людей. Останні удари. Останні подихи і останні краплі крові, пролиті в цій битві, оповістили про кінець. Тих, що вижили було трохи, але ті, хто зумів зберегти собі життя під горою трупів, запам'ятали цей день назавжди. Дітар заглянув у тунель, і побачив вус чудовиська. Земля здригалася від його рухів. Було ясно, що "Хуві" застрягло в тунелі.

– Всі сюди. – Наказав чернець, і до тунеля прибігли всі ченці та кілька десятків солдатів.

– Зарубаємо тварюку, поки вона знерухомлена! – Знову сказав Дітар, і воїни почали атакувати чудисько.

Нові поштовхи землетрвсів повернулися з ще більшою інтенсивністю. "Хуві" намагалося вибратися з тунеля, але безуспішно.

– Якщо воно так смикатиме, ми всі провалимося під землю. – Помітив Агіас.

– Це кінець. – Сказав Дітар і потрапив прямо в точку. Знадобилася більше тисячі ударів, що б "Хуві" завмерло. Останній ворог був мертвий.

Вони перемогли і цього дня. Врешті – решт, вороги не витримали такого натиску і були знищені. Ніхто не радів перемозі того дня. Ніхто не міг зрозуміти, що сталося. Бій був настільки жахливим, що згодом, Цар Світу – Ханой, заборонив вписувати це діяння в літопис. Проявивши колосальну сміливість, вміння вести бій, завзятість і силу, Братство пішло до храму. Вони просто робили те, що були повинні. Одне було відомо точно – серця їх вже не такі, як раніше. Зараз вони попрямували до Авраала і своїх жінок, які ховалися в храмі.

– Все це було схоже на сон. – Відповів йому Дітар. – В якийсь момент мені здалося, що ящер проковтнув нашого солдата живцем.

– Вони звіри, а ми люди. – Помітив чернець.

– Вони теж люди, тільки в ящеровій шкурі. Ми могли їм допомогти. Ти ж сам перетворювався на ящера, туди і назад.

– Так. – Погодився Агіас. – Але Сараф знищив єдиний ключ до їх порятунку.

– Він вирішив за весь свій народ. Сараф знав про фонтан і про його властивості, але вирішив не врятовувати свій народ рептилій. Якби вони всі повернули собі вигляд людей, то навряд чи змогли б існувати, як окрема нація. Всі вони, рано чи пізно підкорилися би Цареві Світу. А так, Сараф був їх царем, і вирішив за всіх, чим і згубив їх.

Братство підходило до храму. Висічений в скелястій місцевості він мав протяжність в десятки кілометрів. До будівлі вела стежка, то піднімаючись, то опускаючись. Зовсім скоро вони прийшли до останніх сходинок, що вели прямо до воріт. Дітар біг вгору, ніби до нього повернулося щось цінне. Втома вже давалася взнаки, але найстрашніше вже позаду. Смерть знову пройшла повз нього, вже вкотре.

Дітар оступився, зробив крок, другий, і коли йому вже здалося, що він відновив рівновагу, піщаний насип обрушився вниз, примушуючи Дітара розмахувати руками в спробі втриматися і не зірватися вниз по східцях. Світ закрутився, чернець не втримався і впав на сходинки, скотився вниз на кілька метрів. Чернець лежав і, притиснувши руку до свого правого боку, дозволив собі тихий приглушений стогін. Дітар прикрив очі від гострого болю. Раніше непомітна рана набиралася кров'ю, яскраво – червоною, що бігла крізь пальці.

– Нічого, – подумав Дітар, – справлявся з речами і гірше.

Очі самі по собі злипалися. Дітару здавалося, що він не дихає, і навіть біль відступила. Над ним схилився Агіас.

– Хочу… – Несподівано навіть для себе вимовив Дітар, а потім повторив тремтячим голосом, що зривався. – Я дуже хочу чаю…

– Перепрошую… ? – Здивувався Агіас і подумав, що це Ханой на нього так вплинув, адже чай – це улюблений напій Злітаючого Дракона – Ханоя.

Дітар кинув погляд на свій живіт, і до горла підступила нудота. Від падіння, з рани сочилася кров, повільно але безперервно.

– Тримайся. – Сказав Агіас.

Він дістав з кишені сині квіти, які зірвав біля фонтану на тому березі. Пелюстки переливалися різними відтінками індиго, на темному світінні Підземного Світу вони були прекрасні і, до здивування ченця, не зів'яли.

– Ось, це повинно допомогти. Воно зупинить кров. – Протягнув він Дітару кілька бутонів якоїсь невідомої