Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Далінар усміхнувся:

— Я так і зроблю, Садеасе.

59

Честь

«Я завис над останньою порожнечею — друзі позаду, друзі попереду. Насолода, яку мені належить випити, пристає до їхніх облич, і слова, які я маю промовити, спалахують іскрами в моїй свідомості. Старі клятви будуть повторені наново». — Дата запису: бетабанан, 1173, за 45 секунд до смерті. Досліджувалася світлоока дитина п’яти років. У процесі отримання зразка її мовні навички істотно покращились.

Каладін пильно вдивлявся в три осяйні топазові сфери, що лежали перед ним на долівці. Якщо не брати до уваги його і Тефта, у темній казармі було порожньо. Лопен стояв на залитому сонцем порозі, спершись плечем об одвірок, і з неуважливим виглядом спостерігав за ними. Знадвору Скеля вигукував команди решті обслуги. Командир звелів їм відпрацьовувати бойові шикування. Нічого підозрілого. Сторонні витлумачать це як вправи з мостонаведення, однак насправді він тренував їх слухатися наказів та ефективно перегруповуватись.

Три маленькі сфери — усього лише скалки — кидали на кам’яну підлогу довкола себе невеличкі жовтувато-брунатні кружальця. Затамувавши подих, Каладін сконцентрувався на них, зусиллям волі спрямовуючи їхнє світло всередину себе.

Нічого не сталося.

Він піднатужився, вдивляючись у їхні осереддя.

Нічого.

Склавши долоню чашечкою, Каладін переклав одну з них туди та підніс перед очі, щоби бачити тільки світло, застуючи все зайве. Він спромігся детально розгледіти бурю всередині сфери — як переміщується, кружляючи, стовп осяйного смерчу. У хід пішли накази, зусилля волі, благання.

Анічогісінько.

Він застогнав і простягся на підлозі, витріщаючись у стелю.

— Може, ти не досить сильно цього прагнеш? — припустив Тефт.

— Прагну щосили — принаймні як уже вмію. А воно й не поворухнеться!

Тефт буркнув щось і взяв одну зі сфер.

— Ми, напевно, помилилися щодо мене, — сказав Каладін. Йому здавалося поетично виправданим, що в ту ж мить, коли він прийняв цю дивну, страхітливу частину свого єства, та перестала себе виявляти. — Це могла бути просто гра світлотіні.

— Угу, гра світлотіні, — мляво заперечив Тефт, — взяла й приклеїла клунок до бочки.

— Ну гаразд, тоді це міг бути якийсь дивний збіг обставин — щось таке, що спрацювало лише в тому конкретному випадку.

— А також коли ти лежав поранений, — нагадав той, — а ще коли під час вилазок тобі потрібен був резерв сили чи витривалості…

Каладін роздратовано зітхнув і кілька разів легенько стукнув потилицею об кам’яну підлогу.

— Добре, якщо я один із тих Променистих, про яких ти без угаву торочиш, то чому мені несила нічого вдіяти?

— Гадаю, — сказав сивочолий мостонавідник, перекочуючи в пальцях сферу, — ти — дитина, яка тільки спинається на ніжки. Перші вдалі кроки виходять лише вряди-годи й неначе самі собою. Але дитина поступово вчиться робити їх за власним бажанням. Тобі просто треба вправлятися.

— Тефте, я вже тиждень витріщаюся на сфери. То скільки ж тренувань може для цього знадобитися?

— Ну, мабуть, більше від їхньої наявної кількості.

Каладін закотив очі й знову сів.

— Чому я взагалі тебе слухаю? Ти ж сам визнав, що знаєш не більше за мене.

— Коли йдеться про те, як користуються Буресвітлом, — уточнив Тефт, насупившись. — Але мені відомо, що має статися.

— Атож — з історій, які суперечать одна одній. Ти казав, що Променисті могли літати й ходити по стінах.

Той кивнув.

— Так і було. А ще плавити поглядом камінь. І долати величезні відстані за один удар серця. А також повелівати сонячним світлом. А крім того…

— І навіщо б це, — перебив Каладін, — їм могло водночас знадобитися як літати, так і ходити по стінах? Коли можеш злетіти — чого завдавати собі клопоту, збігаючи вверх по стіні?

Тефт мовчав.

— Та й взагалі — нащо розмінюватись на такі дрібниці, якщо можеш «долати величезні відстані за один удар серця»? — докинув командир.

— Я й сам не певен, — зізнався той.

— Не можна покладатися на перекази та легенди, — сказав Каладін, кинувши погляд на Сил, котра приземлилася поруч однієї зі сфер і витріщилася на неї з дитячою цікавістю. — Хтозна, що в них правда, а що — вигадка. Напевне нам відомо лиш одне, — він стиснув світну кульку двома пальцями та здійняв її догори. — Той Променистий, який сидить у цій кімнаті, надзвичайно стомився від коричневого кольору.

Тефт фиркнув.

— Хлопче, ти не Променистий.

— А хіба ж не про це ми щойно говорили?..

— Ні, ти, звичайно, можеш заряджати предмети, — погодився той. — А ще здатен всотувати Буресвітло й повелівати ним. Але бути Променистим колись означало значно більше. Це був і спосіб життя, і те, чим вони займалися. І Безсмертні слова.

— Що-що?

Тефт знову повертів сферу в пальцях, а тоді підніс перед очі й зазирнув у її глибінь.

— «Важить життя, а не смерть. Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття». Таким був їхній девіз і Перший ідеал Безсмертних слів. Існували й чотири інші.

Каладін звів брову.

— І як же вони звучали?

— Я достеменно не знаю, — відказав той. — Але Безсмертні слова — і ці Ідеали — направляли всю їхню діяльність. Кажуть, що чотири пізніших різнилися від ордену до ордену. Однак Перший був спільний для всіх десятьох: «Важить життя, а не смерть. Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття», — він помовчав, а потому додав: — Чи так мені принаймні пояснювали.

— Можливо, але… якось усе це занадто просто, — промовив Каладін. — Люди прагнуть жити, а не померти? Життя передує смерті? Сказали б іще: «Дві цегломаси важать більше, ніж одна». Очевидні ж істини.

— Ти не сприймаєш цих слів серйозно. Напевно, тому Буресвітло й гребує тобою.

Командир підвівся й потягнувся.

— Вибач, Тефте. Я просто стомився.

— «Важить життя, а не смерть», — сказав той, сварячись на нього пальцем. — Променистий завжди прагне захищати життя. Він ніколи не вбиває без потреби й не ризикує власним життям без вагомих на те причин. Жити важче, ніж померти. Тож обов’язок Променистого — жити.

«Важить сила, а не слабкість». Деколи у своєму житті