Читати книгу - "Воно"

Генксом, завжди такий тихий хлопчина, міг перетворитися на скаженого тигра — спробуйте його розізлити.

— Як полізеш до неї, спершу матимеш справу зі мною, — каже він Елу Маршу з цілковитою щирістю.

Марш рушає до нього… та заклякає на місці, помітивши сталевий блиск у очах Генксома.

— Ти пошкодуєш, — бурчить він, та видно, що хоробрість полишила його — кінець кінцем, він лише велет на глиняних ногах.

— А от мене беруть сумніви, — каже Генксом зі штучною, як у Гері Купера, посмішкою, і Ел Марш щезає.

— Бене, що з тобою?! — зойкає Бев, та очі її блищать і повняться зорями. — Я думала, ти його вб'єш!

— Вб'ю? — перепитує Бен з тією ж посмішкою в стилі Купера. — Аж ніяк, крихітко. Може, він і покидьок, та все рівно він твій батько. Може, я б його трохи провчив, та це тому, що коли хтось говорить із тобою в такому тоні, мені трохи припікає. Розумієш?

Вона обвиває його руками й цілує (у губи! у ГУБИ!).

— Бене, я кохаю тебе! — ридає вона.

Він чує, як до нього притискаються її маленькі, пружні груди, і…

Бен здригається, намагаючись позбутися цього яскравого, неймовірно чіткого образу. У дверях стояв Річі й питався в нього, іде він чи ні, і тільки тоді Бен усвідомив, що лишився в майстерні сам-самісінький.

— Ага, — сказав він, стрепенувшись. — Звісно ж іду.

— Скирте, гадаю, це все твоя деменція, — сказав Річі, коли Бен проходив у пройму, та ляснув друга по спині.

Бен вишкірився в посмішці й скрутив Річі в захват за шию.

5

З батьком Елом Маршом не виникло жодних проблем. По телефону мати Беверлі сказала дочці, що він пізно вернувся з роботи, заснув перед телевізором і прокинувся лише для того, щоби перебратися в спальню.

— Бевві, тебе ж підвезуть?

— Так. Батько Білла Денбро розвезе нас усіх по домівках.

— Бевві, ти ж не на побаченні? — одразу ж наполохалася місіс Марш.

— Звісно ж ні, — відказала Беверлі.

Дівчинка зирнула крізь арочну дверну пройму: вона стояла біля телефону в темному коридорі, а інші сиділи в їдальні, схилившись над «Монополією». «Та я була б точно не проти», — подумала вона, а вголос сказала:

— Хлопці, фе. У них тут є графік, і щовечора чийсь батько чи матір розвозять нас по домівках.

Принаймні, бодай тут вона сказала правду. Решта ж була такою нахабною брехнею, що вона відчула, як палко зашарілася в темряві.

— Гаразд, — сказала мати. — Просто хотіла впевнитися. Бо якщо твій батько довідається, що ти ходиш на побачення в такому юному віці, він дуже розлютиться… і я також, — додала вона останньої миті.

— Та я знаю, — сказала Бев, так само дивлячись у сусідню кімнату.

Вона справді знала. Проте онде вона, та ще й не з одним, а з шістьма хлопцями, у домі без дорослих. Вона помітила, що Бен дивиться на неї збентеженими очима, і посміхнулася йому та помахала рукою. Він почервонів та одразу ж відсалютував у відповідь.

— Твої подруги теж там?

Які ще подруги, мамо?

— Ем-м, з нами Петті О’Хара. І, здається, Еллі Ґейґер. Грає в шаффлборд унизу.

Її засоромила та легкість, з якою брехня полишала її губи. Їй захотілося, щоб на дроті була не мати, а батько — це було б страшніше, та не так соромно. Беверлі подумала, що вона не дуже гарна дочка.

— Я люблю тебе, мамо, — сказала вона.

— Навзаєм, Бев, — мати трохи помовчала. — Будь обережною. У газетах пишуть, що, певне, зникла ще одна дитина. Хлопець на ім’я Патрік Гокстеттер. Ти знаєш його, Бевві?

На кілька секунд дівчинка заплющила очі.

— Ні, мамо.

— Ну… тоді до зустрічі.

— Па-па.

Вона приєдналася до решти, і протягом наступної години вони грали в «Монополію». Стен розорив їх усіх.

— Євреї знають, як заробляти гроші, — сказав він, поставивши готель на Атлантик-авеню й ще дві теплиці на Вентор-авеню. — Це всім відомо.

— О, Йсусе, чому я не єврей? — озвався Бен, і всі засміялися.

Бен лишився майже повним банкрутом.

Беверлі іноді зиркала на Білла, який сидів навпроти, роздивляючись його охайні руки, блакитні очі й гарне руде волосся. Він рухав дошкою маленький срібний чобіток, свою фішку, а вона думала: «Якби він узяв мене за руку, я б так зраділа, що, певне, одразу ж померла б». В її грудях зажеврів теплий вогник, і вона нишком усміхнулася, дивлячись на свої руки.

6

Закінчення вечора було геть не цікавим. Бен узяв з полиці одне з Закових зубил і за допомогою молотка розколов форми. Вони розкрилися без зайвих проблем. З них викотилися дві срібні кульки. На одній і досі можна було розрізнити кілька розмитих чисел — «925». На іншій виднілися хвилясті лінії. Беверлі припустила: залишки волосся Леді Свободи. Кілька секунд вони мовчки дивилися на них, а тоді Стен взяв одну кульку до рук.

— Маленькі, — сказав він.

— Коли Давид вийшов проти Голіафа, камінь у його пращі теж був маленьким, — мовив Майк. — Як на мене, вони виглядають доволі потужно.

Бен зловив себе на тому, що киває. Він теж так гадав.

— Н-ну ш-ш-що, усе? — запитав Білл.

— Так, повний порядок, — сказав Бен. — На.

Він кинув Біллові другу кулю, і від несподіванки той мало її не впустив.

Кулі пішли по колу, з рук у руки. Кожен з них пильно придивлявся, чудуючись з їхньої бездоганно круглої форми, ваги й реальності. Коли вони повернулися до Бена, він взяв їх до рук, а тоді поглянув на Білла.

— Що будемо з ними робити?

— В-в-віддай їх Б-беверлі.

— Ні!

Він поглянув на неї. Обличчя його було лагідним, однак невблаганним.

— Б-б-бев, ми вже г-г-говорили про ц-це, і…

— Я це зроблю, — сказала вона. — Вистрелю цими клятими штуками, коли… якщо буде треба. Певне, через мене ви всі помрете, та я це зроблю. Я тільки не хочу брати їх додому. Їх може знайти хтось із моїх

(батько)

батьків. Тоді мені зроблять вирвані годи.

— Хіба в тебе немає якогось сховку? — спитав Річі. — Бляха, та в мене їх штук п’ять.

У матраці на її ліжку була невелика розпірка, куди вона іноді заначувала цигарки, комікси, а останнім часом і журнали про кіно та моду.

— Є одне місце, — сказала Беверлі. — Та таку річ я туди не ховатиму. Білле, хай вони будуть у тебе. Принаймні, доти, доки не настане