Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Він навіть радів можливості побути наодинці з тишею та рештками загиблих. За життя їм було байдуже до чвар тих, хто народився зі світлішими очима. Ці люди дбали про свої родини чи, щонайменше, про капшуки зі сферами. Скільки з них виявилися заручниками цієї чужої землі — цих безкраїх плато довкола — і власних злиднів, через які вони не могли втекти в Алеткар? Щотижня їх гинули сотні, здобуваючи яхонтосерця для тих, хто й так не бідував, і шукаючи помсти за давно покійного короля.

Каладін поминув іще один череп, якому бракувало нижньої щелепи, а тім’яна ділянка була розколота ударом сокири. Здавалося, ніби кості з цікавістю спостерігають за ним, і блакитне Буресвітло в його руці кидало якийсь потойбічний відблиск на пожолоблені дно та стінки провалля.

Конгрегації навчали, що після смерті найдостойніші з людей — ті, хто найбільше вдосконалився у своєму Покликанні — вознесуться на небеса, щоб долучитися до їхнього відвоювання. Кожен робитиме те саме, що й за життя. Списники — битимуться, селяни — оброблятимуть духовну ріллю, світлоокі — вестимуть за собою. Подвижники завбачливо наголошували, що успіх у будь-якому Покликанні винагородиться могутністю. Від одного помаху руки хлібороба забуяють неозорі поля духовних врожаїв. А списник стане непереможним воїном, здатним щитом насилати грім і метати блискавки ратищем.

А от як бути з мостонавідниками? Чи зажадає Всемогутній, щоб усі тутешні полеглі й собі повставали з мертвих і продовжили своє животіння? Тож Данні разом із рештою і в замогильному житті бігатиме на вилазки? Жоден подвижник не приходив перевірити їхні вміння та засвідчити Вдосконалення в них. Напевно, на Війні за небеса мостонавідники не знадобляться. Але ж туди все одно потраплять лише наймайстерніші. Інші ж просто собі спочиватимуть, аж доки Ідилічних покоїв не буде повернуто.

«Тож тепер я знов увірував?» Він перебрався через валун, затиснутий у розколині. «Отак просто: раз — і все?» Каладін сумнівався. Але не зациклювався на цьому. Він зробить усе залежне від нього задля своїх людей. І якщо це теж могло стати Покликанням — хай буде так.

Звичайно, якщо йому з командою вдасться втекти, Садеас замінить їх іншими, і ті загинуть за них.

«Я повинен дбати про те, про що можу, — сказав він собі. — А незнайома обслуга — не мій клопіт».

Тефт переказував легенди про ідеали й життя Променистих. Але чому люди не могли просто взяти й стати, як вони? Чому шукали натхнення у мріях і вигадках?

«Якщо втечеш… то полишиш усіх інших мостонавідників на загибель, — прошепотів голос усередині нього. — Має ж бути щось, чим ти міг би їм зарадити».

«Ні! — відбивався він. — Дбаючи ще й про них, мені не врятувати Четвертого мосту. Тож якщо знайдеться годящий спосіб, ми будемо вшиватися звідси».

«Коли ти покинеш їх напризволяще, — промовляв начебто голос, — то хто ж тоді боронитиме їх? Усім байдуже. Усім…»

Як це там сказав його батько багато років тому? Він зробив те, що вважав за правильне, бо треба ж комусь починати. Хтось має ступити перший крок.

Каладінові пальці відчули тепло. Він зупинився посеред прірви й заплющив очі. Зазвичай сфери не давали істотного нагріву, але та, яку стискав у пучці мостонавідник, здавалася теплою. А тоді він глибоко вдихнув, почуваючись при цьому цілком природно. Сфера охолола, але його рукою прокотилася гаряча хвиля.

Каладін розплющив очі. Марка в його пучці потьмяніла, а пальці пощипував холод. Чисте біле Світло клубочилося над ним, мовби дим над багаттям.

Він підняв руку та відчув приплив енергії. Зникла потреба дихати — власне, подих неначе затамувався, утримуючи Буресвітло. Сил пурхнула проходом назад і закружляла довкола нього, а тоді застигла в повітрі, набувши подоби молодої дівчини.

— У тебе вийшло. Як це сталося?

Каладін, не дихаючи, похитав головою. Щось здіймалося у ньому, наче…

Наче буря. Яка шаленіла в його жилах та ураганом металася по грудній клітці. Викликаючи бажання бігати, стрибати, кричати. Йому заледве не схотілося луснути. Він почувався здатним пройти повітрям. Або по стіні.

«Так!» — промайнула думка. Командир із розбігу застрибнув на стінку провалля. І вдарився об неї ногами.

А тоді відскочив і гепнувся на землю. У нього вирвався крик приголомшення, і тоді він відчув, як разом із видихуваним повітрям усередині вщухає буря.

Із відновленням дихання Буресвітло випаровувалося швидше. Він так і лежав на спині, доки його потік не вичерпався повністю.

Сил опустилася йому на груди.

— Каладіне? Що це означає?

— Що я — ідіот, — відказав той, сідаючи й відчуваючи ломоту в спині та гострий біль у лікті, яким ударився об землю. — Тефт розказував, ніби Променисті могли ходити по стінах, а я саме відчув таку жвавість…

Спрен закрокувала повітрям, неначе спускалася сходами.

— Не думаю, що ти вже готовий до цього. Не ризикуй так. Якщо ти загинеш, я знову зроблюся дурненькою.

— Спробую не забувати про це, — відказав Каладін, зводячись на ноги. — І може, навіть викреслю загибель із переліку справ, запланованих на цей тиждень.

Фиркнувши, вона спурхнула в повітря, де знову перетворилася на стрічку.

— Давай, ворушися.

І понеслася кудись углиб розколини.

Каладін заховав у капшук тьмяну сферу та покопирсався там у пошуках іншої. Чи не всі він їх, бува, осушив? Ні. Решта все ще яскраво світилися. Він вибрав рубінову марку й поквапився навздогін Сил.

Спрен привела його до вузької ущелини, де лежала невелика купка свіжих паршендійських трупів.

— Це огидно, Каладіне, — зауважила Сил, стоячи в повітрі над тілами.

— Я знаю. А ти не скажеш, куди пішов Лопен?

— Я послала його мародерствувати неподалік — він збирає там речі, про які ти просив.

— Поклич його, будь ласка, сюди.

Сил зітхнула, але спурхнула пріч. Спрен завжди дратувалася, коли він змушував її являтися комусь іще, крім нього. Каладін опустився навколішки. Усі паршенді здавалися такими схожими. Те саме квадратне обличчя, ті ж грубі — наче витесані з каменю — риси. У декотрих були «фірмові» бороди зі вплетеними в них невеличкими самоцвітами, які світилися, але не надто яскраво. Огранені, вони втримували Буресвітло краще. Чого б це?

Якщо вірити табірним чуткам, паршенді волокли поранених алеті з собою, а потім зжирали. Із тих же чуток випливало, ніби вони кидали своїх мерців напризволяще, ніяк не турбуючись про полеглих і не обтяжуючи себе погребальними вогнищами для них. Це принаймні точно було брехнею.