Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Але щоби спробувати його втілити, треба було до цього спочатку дожити. І той настил над головою давав такий шанс, якби в Каладіна вийшло до нього дотягтися. Він подумки прикинув вагу мішечка сфер у своїй руці та закинутого на плече лантуха, повного лат і кісток. Спочатку його задум полягав у тому, щоб Скеля пустив стрілу з прив’язаною до неї шворкою так, щоби та перелетіла через міст і знову впала в розколину. І коли б кілька чоловіків тримали мотузку за один кінець, хтось інший міг би вилізти по ній і прив’язати мішок до днища мосту.

Однак це означало наражатися на ризик, що стрілу, яка вилітає з провалля, помітять розвідники. Подейкували, буцімто ті неймовірно гострозорі: від їхнього уміння розгледіти прірводемона, що відкладає хризаліду, залежали цілі армії.

І Каладіну спав на думку кращий спосіб. Принаймні теоретично.

— Нам знадобиться чимало каміння, — сказав він. — Завбільшки з кулак.

Лопен стенув плечима й став роззиратися довкола. Командир і сам приєднався до нього, виловлюючи підхожі камені з калюж та виколупуючи з розколин. У прірвах, на щастя, гальки не бракувало. І незабаром у нього в мішку назбиралася ціла купа каміння.

Він взяв у руку капшук зі сферами й спробував налаштуватися на той самий лад, що й раніше, коли всотав Буресвітло. «Це наш останній шанс».

«Важить життя, а не смерть, — зашепотів він. — Важить сила, а не слабкість. Важить шлях, а не прибуття».

Перший ідеал Променистих лицарів. Він глибоко вдихнув, і його рукою пробіг потужний силовий поштовх. М’язи обпекло енергією, їм закортіло руху. Буря розпирала зсередини, натягуючи шкіру й спонукаючи кров ринути в шаленому ритмі. Каладін розплющив очі. Довкола нього здіймався осяйний дим. Він був здатен втримати чимало Світла, немов заткавши його всередині затамованим подихом.

«У мені неначе вирує буря». Було таке відчуття, ніби він от-от лусне надвоє.

Каладін поставив лантух з обладунками на землю, обмотав мотузку довкола зап’ястя та прив’язав до пояса мішок із камінням. Тоді видобув звідти гальку завбільшки з кулак і зважив її в руці, відчуваючи гладкість відшліфованих бурею боків. «Краще б цьому спрацювати…»

Мостонавідник зарядив камінь Буресвітлом, і на його долоні виступив іній. Він сам не знав, як домігся цього — просто зробив: ти ж не думаєш «як», наливаючи воду в чашку. Під шкірою його руки´ немов зібралася калюжка Світла, що потому всоталося каменем — наче той шар за шаром відбілював його якоюсь активною осяйною рідиною.

Він притис камінь до стінки урвища. Галька залишилася висіти, стікаючи Буресвітлом — і то трималася так міцно, що він не зміг її відірвати. Каладін перевірив, чи витримає камінець його вагу. Той навіть не зрушився. Тоді він прикріпив інший — трішки нижче, — а там і ще один — над першим. А потому, шкодуючи, що нема кому спалити молитву за успіх його почину, став дертися доверху.

Він намагався не думати про те, що робить. Вибирається нагору по каменях, які тримає біля стінки… що? Світло? Спрен? Каладін продовжував підйом. Це скидалось на те, як вони з Тіеном у дитинстві лазили по скелях неподалік Гартстоуна, от тільки хапатися руками можна було саме там, де найзручніше.

«Ех, мені би запастися камінною потертю за браком магнезії, щоб обробляти руки», — подумав він, підтягуючись, а тоді дістав із мішка нову гальку й закріпив її в потрібному місці.

Сил крокувала поруч, і її розслаблена хода здавалася насмішкою над його нелегким підйомом. І от коли він саме переміщував вагу на чергову зачіпку, із глибини почулося зловісне «клац!». Він ризикнув кинути погляд униз. Найперший з прикріплених ним камінців відвалився. А ще кілька найближчих до нього тепер ледь-ледь сочилися Буресвітлом.

Камінці тяглися за ним, наче низка палаючих слідів. Ураган усередині нього притишився, хоч і продовжував ще бушувати та шаленіти в жилах, пронизуючи запалом та заважаючи водночас. Що ж буде, якщо Буресвітло вичахне в ньому, перш ніж він встигне дістатися верху?

Відпав іще один камінець. А за кілька секунд додолу брязнув і наступний. Обіпершись на протилежну стінку провалля, унизу стояв Лопен — зацікавлений, але спокійний.

«Давай, ворушися!» — подумки гримнув на себе Каладін, дратуючись тим, що відволікається. І знову взявся до роботи.

Якраз коли шкіра на руках починала горіти від підйому, той нарешті дістався днища мосту. Каладін потягнувся до нього, а тим часом іще два камені полетіли донизу. Звук падіння кожного з них був тепер голоснішим, адже ті долали значно довший шлях.

Ухопившись однією рукою за край настилу, а ногами так само впираючись в останні з камінців, він перекинув кінець мотузки через дерев’яну балку моста. Потім зробив іще один виток і прив’язав її простим вузлом — щоб трималася. На короткому кінці шворки він залишив чималий запас.

А решту мотузки одним порухом плеча скинув додолу, на дно провалля.

— Лопене, — гукнув він, і його відкритий рот запарував Буресвітлом. — Натягуй.

Гердазієць заходився виконувати наказ. Командир притримував свій кінець, тим часом зробивши вузол надійнішим. А тоді вхопився за мотузку й завис над прірвою, теліпаючись під днищем мосту. Вузол витримав.

І Каладін заспокоївся. З нього все ще здіймалися випари Світла, бо ж — окрім того, коли крикнув Лопенові — він добрих чверть години не дихав. «Це може стати в пригоді», — подумалось йому, проте в легенях аж запекло, і командир дав їм запрацювати в нормальному ритмі. Ні, Світло вмить не полишило його, але тепер витікало швидше.

— Гаразд, — гукнув він Лопену. — Прив’яжи лантух до кінця мотузки.

Та загойдалася, але за кілька хвилин гердазієць крикнув, що справу зроблено. Каладін обвив шнурок ногами, учепившись за нього, щоб не з’їхати вниз, а руками заходився підтягувати до себе довгий кінець, піднімаючи мішок з обладунками. Скориставшись запасом шворки на короткому кінці вузла, він просунув у лантух ще й капшук із тьмяними сферами, а тоді надійно прив’язав його під мостом — там, де, як він сподівався, Лопен і Даббід зможуть дотягтися до нього згори.

Потім він подивився вниз. Дно прірви виглядало значно віддаленіше, ніж здавалось би з мосту над ним. Ця неістотна зміна перспективи переінакшувала все.

Від висоти в нього не паморочилася голова. Навпаки, Каладін відчув приплив якогось захоплення. Певна частина його єства завжди любила бути вгорі. Там