Читати книгу - "Сім'я у борг, Олександра Багірова"

Прикушую язика, щоб не сказати якусь шпильку при дитині. Маля вже досить наслухалася.

- Заєць, що я чую! - Стас підхоплює її на руки і легенько підкидає у повітрі. – Хто це у мене щоки надув?

- Вони там... тітка зла... і дядько, - Ганночка намагається бути серйозною, але вже бачу, як губки в посмішці розпливаються.

Стас на неї добре впливає, заперечувати цього не можу. Вона так швидко навіть із рідним батьком не відходила, та й зі мною теж. Якщо надується, то все… це надовго.

- Ти ж моя гостя, правда?

- Так…

- То навіщо нам зважати, що тітка сьогодні не виспалася. У нас стільки справ заплановано, - бере її за руку і веде коридором другого поверху. Я йду за ними слідом.

- Яких? - Піднімає голівку, очі блищать.

- А ось це сюрприз.

- Скажіть!

- Неа!

Вони весело сміються, а я не вірю, що це одна й та сама людина. Як він може так швидко змінюватись? В одному я можу бути спокійною, доньку він не скривдить. А в іншому… морок і пітьма.

Мене досі трясе від прогулянки по своїми спогадами. Чи це я була? Не вириться, якщо враховувати, що Ваня єдиний чоловік у моєму житті. Ми дружили ще з садка. Разом ходили до однієї школи. Роз'їхалися по різних містах на час навчання в університеті, і то часто бачилися. Коли наші стосунки перетнули дружню межу, точно не пам'ятаю, я була впевнена, що після закінчення навчання. Але точно знаю… Ваня був у мене першим… Я пам'ятаю нашу близькість. Багаття, зоряна ніч, намет, гітара, гори. Він був таким романтиком, я тоді літала в небесах від щастя. Навіть зараз спогади викликають солодке тремтіння в тілі. Але потім кудись усе зникло. Не розумію, куди подівся той хлопець, в якого я закохалася? Здається, дві різні людини, але й про себе я думаю аналогічним чином. Невже з віком ми так міняємось?

Ще більша дивина – Костянтин та моя робота в столиці. Коли я встигла? Треба зателефонувати і запитати у мами. Але як уявлю, що доведеться їй розповідати де я, так мені одразу моторошно стає. Адже для неї це буде удар. Я зовсім не уявляю, як скажу щось поібне: «Нас забрав олігарх, якого ти терпіти не можеш, а чоловік програвся, і я, швидше за все, до нього більше не повернуся. А що буде далі, гадки не маю. Все залежить від забаганки цього самого олігарха». Мда… самій страшно від цих слів, адже на даний момент саме так виглядає правда.

Моє минуле зараз бачиться мені розкиданим пазлом, і я не можу зібрати картину докупи. Фрагменти не сходяться між собою.

- Тут твоя кімната, і одразу поряд буде жити Ганна, - Стас відчиняє двері, показуючи нам хороми.

Дитяча кімната завалена іграшками, прикрашена шпалерами з улюбленим мультфільмом дочки, і серед іграшок явно простежуються її симпатії. Він все продумав! Готувався заздалегідь. Ця кімната зроблена саме для Ганночки. За такий короткий час. Сьогодні день суцільних, безперервних відкриттів.

- Ти коли встиг? – запитую здивовано.

- Дитині має бути комфортно на новому місці, - спокійно відповідає, ніби все і так зрозуміло.

Тут він потрапив у яблучко, малеча вищить від захоплення і бігає по кімнаті як божевільна. Стільки позитивних емоцій, треба бачити її сяюче личко, чути радісні вигуки. Я знову тану, мене охоплює почуття подяки. Стоп. Опускаю себе на тверду землю. Не вірю в безкорисливість. Він щось вимагатиме натомість. Розплата неминуча і це лякає.

- Твоя сестра не рада гостям. Я її розумію. Стасе, давай припинимо все, поки це не зайшло надто далеко, - роблю чергову спробу вплинути на нього.

- Найменше мене турбує, що думає моя сестриця, - морщить ніс.

- Чому ви недолюблюєте одне одного?

- У неї є чоловік, ось хай і сушить голову з її заскоками. Мене вони більше не стосуються, - відповідає різко, відразу повертаються риси хижака, на шиї здуваються вени.

Тема з сестрою явно його хвора мозоль. Це не моя справа, але мені дуже цікаво дізнатися про їхні таємниці. Він заплутує мене у своє павутиння з неймовірною швидкістю. І я поки що не розумію, як вибратися без наслідків.

- Давно у вас натягнуті стосунки? – попри здоровий глузд продовжую допит.

- Так. Вона була найкращою подругою Вікторії, мені доводилося терпіти Славу в хаті, - кидає зі злістю, стискає щелепи до скрипу. – Потім… мені було не до сестри. Але зараз я зроблю все, щоб її ноги не було в моєму будинку.

- Дивна ситуація, сестра дружить з твоєю дружиною, а ти при цьому Славу терпіти не можеш, - хмурю брови.

- Я терпів її через Торі. Швидше за все… даремно…

– За що так можна недолюблювати рідну сестру? – вигукую здивовано.

Стас завмирає, залишає моє запитання без відповіді, підозрюю навмисно. Прислухається. Виходить із кімнати. Махає нам рукою.

- Пішли, Дюшко із Зоєю повернулися, познайомлю вас.

Дочка біжить за Стасом. А я завмираю, охоплена незрозумілим хвилюванням.