Читати книгу - "Крейдяна Людина"

— Ні. Тому що він не дістав нагоди змінитися.

Я кивнув, а тоді запитав:

— А те, що сказав поліціянт, — правда?

— Про Шона Купера і його доньку?

Я легенько кивнув.

Містер Геллоран подивився на пачку цигарок. Думаю, йому кортіло запалити одну, та, мабуть, він подумав, що не гоже курити на церковному подвір’ї.

— Шон Купер був недобрим хлопцем. Те, що він зробив з тобою… дехто назвав би це так само.

Я відчув, як мої щоки почервоніли. Я не хотів про це думати. Ніби прочитавши мої думки, містер Геллоран додав:

— Та чи зробив він те, у чому його звинуватив поліціянт? Ні, я в таке не вірю.

— Чому?

— Ця дівчина не схожа на тих, які могли подобатися Шонові Куперу.

— Справді? — Я не зовсім розумів, про що він каже.

Геллоран похитав головою.

— Забудь. І не переймайся через Шона Купера. Він більше не зможе тебе скривдити.

Я подумав про камінець у своєму вікні, про синювато-сіру шкіру в місячному сяйві. «Агов, гівняний вилупку».

Чомусь я не був такий упевнений. Проте відповів:

— Ні, сер. Тобто так, сер.

— От і добре. — Містер Геллоран осміхнувся та пішов.

Я й досі поволі перетравлював усе, що трапилось, аж тут хтось схопив мене за руку. Я рвучко обернувся. Переді мною стояв Гоппо. Його волосся, до того гладенько зачесане, розтріпалось, а сорочка наполовину висмикнулася зі штанів. Він тримав нашийник і повідок Мерфі. Але Мерфі з ним не було.

— Що сталося?

Друг витріщився на мене широко розплющеними очима.

— Мерфі. Він зник.

— Він звільнився від нашийника?

— Не знаю. Раніше він такого не робив. Та й нашийник був добре затягнутий…

— Може, він побіг додому? — запитав я.

Гоппо похитав головою.

— Не думаю. Пес уже старий, у нього поганий зір і слух. — Я бачив, що Гоппо чимдуж намагався не панікувати.

— Але він рухається повільно, — сказав я. — Тому й не міг далеко відійти.

Я роззирнувся. Дорослі все ще гомоніли, а Гладкий Ґев був надто далеко, щоб ми могли привернути його увагу. Міккі теж досі не з’явився… Та я побачив інше.

Малюнок на пласкому меморіальному камені неподалік церковної брами. Трохи змазаний і розмитий дощем, він таки впав мені в око, адже був тут зовсім недоречним. Такий несподіваний і дивний, але водночас такий знайомий. Я підійшов ближче. Руки і ноги взялися сиротами, а голову так стисло, що здавалося, череп от-от розчавить мій мозок.

Білий крейдяний чоловічок. З піднятими догори руками й невеличким колом замість рота, ніби він щось вигукував. Та він був не сам. Поряд хтось намалював незграбного білого крейдяного пса. Враз у мене з’явилося лихе передчуття. Дуже лихе передчуття.

«Остерігайся крейдяних чоловічків».

— Що таке? — запитав Гоппо.

— Нічого. — Я хапливо підвівся. — Треба йти шукати Мерфі. Негайно.

— Девіде, Едді. Що трапилося? — до нас підійшли мої батьки і мати Гоппо.

— Мерфі, — сказав я. — Він… утік.

— О, ні! — мама Гоппо затулила рота долонею.

Гоппо ще міцніше стиснув повідок.

— Мамо, ми мусимо його знайти, — сказав я.

— Едді… — почала було мама.

— Будь ласка.

Я бачив, що вона обмірковує моє прохання і воно їй геть не до вподоби. Мама здавалася блідою і напруженою. Та, зрештою, ми були на похороні. Тато обійняв її за плечі й легенько кивнув.

— Добре, — погодилася мама. — Ідіть шукати Мерфі. Зустрінемося в церкві, коли ви його знайдете.

— Дякую.

— Ну ж бо, не зволікайте.

Ми побігли вулицею, вигукуючи ім’я Мерфі, та від цього, мабуть, було обмаль користі, адже пес був глухий на обидва вуха.

— Може, спочатку перевіримо у тебе вдома, про всяк випадок? — запропонував я.

Гоппо кивнув.

— Спробуймо.

Гоппо жив на іншому кінці міста, на вузенькій вуличці з приліпленими один до одного старими будинками. То була вулиця з тих, де чоловіки сидять на ґанку, попиваючи із бляшанок пиво, діти в підгузках граються прямісінько на тротуарі, а десь постійно гавкають собаки. У той час я не дуже про таке замислювався, та, схоже, саме тому ми дуже рідко приходили в гості до Гоппо. Усі ми мешкали в гарних будинках. Нехай мій дім був старий і трохи недобудований, та все ж розташовувався на гарній вулиці з бордюрами, деревами та іншою всячиною.

З мого боку було б чемно сказати, що Гоппо жив у одному з найкращих будинків на вулиці, але це було не так. У вікнах висіли пожовклі тюлі, з вхідних дверей облущилася майже вся фарба, а крихітне подвір’ячко перед будинком було захаращене битими горщиками, садовими гномами і старими шезлонгами.

Усередині панував такий самий розгардіяш. Пригадую, я ще подумав, що як на прибиральницю мама Гоппо кепсько наводить лад у власній домівці. Повсюди траплялися гори нагромаджених речей, подекуди й у геть несподіваних місцях: коробки від кукурудзяних пластівців на телевізорі у вітальні, рулони туалетного паперу, поскладані невеликою гіркою в коридорі, пластикові каністри з відбілювачем і пакетики засобів від шкідників на кухонному столі. Та ще й різкий запах собаки. Я любив Мерфі, однак його специфічний запах був мені не до вподоби.

Гоппо оббіг будинок, зазирнув до заднього двору і повернувся, хитаючи головою.

— Гаразд, — сказав я. — Пропоную перевірити в парку. Може, він побіг туди.

Гоппо кивнув, але я бачив, що він заледве стримується, щоб не розплакатись.

— Він ніколи раніше такого не робив.

— Усе буде добре, — мовив я. Пусті слова, бо очевидно, що добре не буде. Як завгодно, тільки не добре.

Ми знайшли його, згорнутого клубочком, під кущем недалеко від дитячого майданчика. Певно, він намагався знайти якийсь прихисток. Дощ періщив, як скажений. Волосся Гоппо, що мокрими пасмами спадало на обличчя, скидалося на водорості, а моя сорочка прилипла до тіла. Мої черевики протікали, і з кожним кроком, поки ми бігли до Мерфі, з них вихлюпувала вода.

Здалеку здавалося, що собака просто спить. Лише наблизившись, можна було помітити, як важко підіймалися й опускалися його широкі груди, і почути його хрипке та сповнене свисту дихання. Тільки зблизька можна було розгледіти, де його знудило. Пес обригав усе навколо себе. Його блювотиння було густе, маслянисте і темне. З кров’ю. Й отрутою.

Я досі пам’ятаю той запах і великі карі очі Мерфі, коли ми обоє опустилися біля нього навколішки. Пес дивився на нас мовби спантеличено, але водночас із вдячністю. Ніби ми зараз його врятуємо. Але ми не могли нічого вдіяти. Уже вдруге за той день я збагнув, що є речі, яким ти вже геть нічим не можеш зарадити.

Ми спробували підняти його і нести. Гоппо знав,